Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ти кажеш, разом сиділи. За що ти сидів — ясно. А Кандурі за що?

— За крадіжку, за дрібну крадіжку.

— Що ж він брав?

— Спочатку він базарним злодюжкою був, сам-один ходив, голодний і вошивий. Називали його хто Пандурі, а хто Чонгурі. Коли я з ним сидів, він три роки відбував — у своєї нареченої матерію на плаття вкрав.

— У своєї нареченої, кажеш?!

— Еге, в нареченої. Одсидів він строк і постригся в ченці у Кінцвіському монастирі. Кілька років там нидів. А тоді якось умудрився, скинув чорну рясу, освятився в священики і служив тут, поки екзархом не призначили архієпископа Олексія Опоцького... А все інше я вам уже розказав...

— Де він живе, ти, звичайно, знаєш.

Дастурідзе махнув рукою і сказав, сміючись:

— Легше сказати, де він не живе. У нього будинків і маєтків не злічити. А живе він майже весь час тут, у Хашурі. Сьогодні відправа, і в духівництва теж якесь їхнє збіговисько. Без Кандурі ні там, ні тут не обійдуться. В Хашурі він.

— А тепер скажи: який порядок заведений у того Кандурі, Пандурі, Чонгурі, отця Олексія чи як там його ще?

— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.

— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?

— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.

— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?

— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.

— Де це?

— Тут недалечко, півгодини ходу.

— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.

— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.

— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.