Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Скажіть, довго ще битимете?..

— Поки чемності не навчишся, Він тобі сказати дещо хоче. Ти його послухай,— я кивнув на Дату.

— Чи варто було цю розмову заводити? Казали б прямо...— промимрив Дастурідзе, прислухаючись до Дати.

— Варто було, дядечку, варто, нам правду треба було знати. А від такого, як ти, правди не почуєш, поки він лобом землі не дістане й не цілуватиме тієї землі. Я тебе, Косто, попереджую, ковдряний ти злодюжко, щоб я тут ні брехні, ні хитрощів не чув! Ясно? А тепер ось що: як на Шалібашвілі наскочили, знаєш?

— Знаю.

— Чиїх рук діло?

Дастурідзе зсудомило. Видно, хотів сказати, що не знає, та осікся.

Ще б пак не осіктися — ніхто йому брехати не дозволить!

— Нумо! Веселіше, жвавіше, та сміливіше! — підбадьорив я його.

— Табісонашвілі та ще двоє.

— Навіщо це їм?

— Вони люди Кандурі, він їм і звелів це зробити.

— А хто такий Кандурі?

— Кандурі не знаєте?

— Не знаємо.

Дастурідзе замовк, подумав, почухав потилицю.

— Я скажу, але ім’я моє забудьте. Обіцяєте? Що у вас на думці, не знаю... А в мене сім’я, діти малі.

— Може, йому розписку про нерозголошення дати, як ти гадаєш, друже Бекар?

— Я ж пояснюю — ми всі стоїмо біля доходного діла! Де зиск — там і закон порушується. Пришле він мені ревізію — дорожче обійдеться. Тричі на місяць присилатиме! Або з торбами йди, або плати. Платити краще. Я йому даю, і всі знають, що даю. Мене й не чіпають.

— Бачу, добре все влаштовано!