Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Я йому й це сказав, хіба ні? Почекав би, поки перетравить, і змусив би своїми руками своє ж г... перебрати, знайти, перемити, а тоді б і брав.

— А він що?

— А що? Дастурідзе, бач, каже йому — шлунок у мене круто варить: на затвердіння страждаю, поки дочекаєшся, нас застукають, а то чого б і не зачекати, сам побачив би, що не брав я нічого і не ковтав.

— Виходить, правда за Костою, нічого не скажеш! Ковтав чи не ковтав — а погоня ж тут!

— Де подітися Жучкові? Дав він боби Кості наостанок — російському бубону стільки не дістається. А потім повернувся — та й бачили такого.

— Ну, а ти ж звідки про все дізнався?

— В царицинській в’язниці. Я вже тиждень як звідти. І Жучок зі мною разом був. Він у іншій справі строку жде. Про монастир там нічого не знають. Дізнався він, що я звільняюся і в ці краї йтиму, він мене й попросив знайти Косту.

— Що попросив? Який там Жучок? Не знаю ні Жучка, ні діамантів... Чого тобі треба? — заторохтів знову Дастурідзе.

— Що попросив? Він сказав, живе Коста отам і там, піди й скажи йому... Одне слово, ось що він тобі звелів: Жучок дав мені адресу — сто п’ятдесят червінців ти повинен надіслати за цією адресою. Зробиш — значить, ти згодний і на те, що я тобі зараз скажу... Підтверджуєш ніби, і прізвище напишеш — Підтвердилов. Як гроші одішлеш, поїдеш у Царицин, підмажеш слідчому, щоб Жучка звільнили, а як він вийде, ти йому і віддаси той діамант, що як сливовий камінчик завбільшки, а котрий як абрикосовий — залишиш собі. Нехай, каже, буде в Кости.

— Багатенько діл він тобі понадавав! А як не згодиться Коста, що тоді Жучку робити?

— Він сказав, прийду з сокирою-топірцем, дерево під корінь, а його поховаю й діток його заразом... Дітки ж у тебе є?..

— Я ніяк чомусь не второпаю,— сказав Дата.— Ти зрозуміліше давай!

— А що тут зрозуміліше. Жучок розколеться в монастирській справі. Йому ж від неї і не свербить і не болить, а Дастурідзе поруч себе посадить — удвох воно веселіше. Жучок уже не як злодій сидить, причинний він, так що в таких справах ніщо йому не завада й ніхто не суддя. Вій на це залюбки піде. Що, й тепер не зрозуміло?!

Бачив я шакала в капкані. Дастурідзе був — точнісінько отой шакал. Що йому тепер робити? Знов давай він нашіптувати, примовляти, а тоді й зовсім голосно забурмотів:

— Діамант як сливовий камінчик... як абрикосовий камінчик діамант... завбільшки як камінчик сливи, слива як абрикос... абрикос як камінчик... діамант у сливі... слива, завбільшки як абрикосовий камінчик... абрикос як діамант...— видно, думав, що його вважатимуть за божевільного. Думав, ми від нього відчепимося. Або ще щось думав — не знаю.

Збожеволіти тут було не дивина. Хоч кого посади отут, присилуй думати й розбиратися в цій справі — нічого не вийшло б! Ніби все й зрозуміло було, а напевно все-таки нічого не зрозуміло — це Дастурідзе знав.

— А що як Жучкові отому сказати, що немає вже Дастурідзе, відкинув ноги, упокоївся? — спитав Дата, і Дастурідзе враз наставив вуха.

— Ти що, при здоровому розумі?! Він пошле мене до сурамського Якова, а тому — хоч ніж, хоч зашморг, нічого з нього не виб’єш, правда й розкриється — ось у цьому вже не сумнівайся!

— А ти кажи, Яків ноги відкинув, помер, кажи, і все! — закричав Дастурідзе.

— Еге, аякже! Мені що, через тебе пів-Грузії на той світ спровадити? Та й не повірить Жучок!