Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Добридень тобі, Косто!.. — Дастурідзе немов язика проковтнув.— Давненько ми, брате, з тобою не бачилися... Років, мабуть, чотири, не менше, га?

Дата поставив коси на землю, сперся на них і спокійно розглядав Дастурідзе.

Щоб людину отак шибонуло, я зроду не бачив ні раніше, ні згодом — на хресті та євангелії можу заприсягтися!.. Слухав-слухав Дастурідзе Дату та й каже?

— Еге-е, та це ж Дата!

— Атож, Дата!

Він переводив очі з мене на Дату, з Дати на мене — мізкував, чи разом ми прийшли, а чи кожен сам по собі. Зметикував, видно, що про Жучка Дата не міг знати. А звідки я знаю, теж не міг уторопати. Бачив він мене вперше. Посмирнів наш господар, принишк, і сяк І так прикидав собі, звідки вся ота історія з Жучком могла нам до рук потрапити. Став він на наші коси роздивлятися, жало пучкою поторкав — чи то час хотів виграти, а чи ждав іще чогось.

— Не слухає він мене,— сказав я Даті.— Думає, я за себе стараюся. А моє діло маленьке. Моє діло мірошницьке: підкрутив та й сів. Мені й м’ясо в одварі не потрібне було, я його й не їв, а що вже за одвар був, хвала господові! Просили мене слово переказати. Як слухатиме — гаразд, а як ні — бувай здоровий, а тобі — дай боже доброї косовиці. Скажи йому, а то розсерджуся й піду, куди ноги понесуть!

— То як же йому бути, Косто? — спитав Дата.— Говорити чи йти?

Дастурідзе мовчав і вже не розглядав нас, а сидів, устромивши очі в землю, й думав.

— Ну, коли так, говори! — сказав мені Дата.

— Вони з Жучком — є такий злодій ростовський — у Росії багатий монастир обікрали. Ти кажеш, востаннє років чотири його бачив? Отоді й звело їх діло. На їхній слід натрапили одразу, і вони — прямісінько в Грузію. Самого золота приперли одинадцять фунтів — з ікон золото поздирали, оздоби всілякі, ланцюжки та ще шістнадцять діамантів. Один — завбільшки як камінчик сливовий, два — як абрикосовий, тринадцять — як вишневий. Дрібніших не було. А ще набрали срібла, свічників та ще бог знає скільки всього, не перелічити... Поділили вони все порівну й прийшли в Хашурі. Жучка Коста залишив тут, а сам подався в Сурамі, був там у нього покупець. Вернувся й каже: покупець дає кожному за все по вісімсот червінців. Жучок прикинув: поки покупця знайдеш, тебе злапають, і вісімсот червінців утратиш, і у в’язниці опинишся. Погодився він. А Коста-шакал що зробив? Він у Сурамі сторгувався з Яковом оддати все за три тисячі червінців, а напарникові, бачиш, сказав — вісімсот. Так що з Жучкової пайки сімсот червінців загнув. Та це ще не все. Поки йшли в Сурамі, він у товариша поцупив діамант, той, що як сливовий камінчик, і один — як абрикосовий. І нишком проковтнув. Прийшли в Сурамі — немає Жучкових діамантіві Жучок облапав дружка. А що там шукати, коли вони в нього у кишках. Ну, звісна річ, бійка, по пиці один одному дали, те та се. Коста тоді й каже: про діаманти твої я нічого не знаю, коли хочеш, забирай з моєї пайки дві тисячі і йди під три чорти! Ось так Коста з сурамським Яковом спровадили Жучка з його тисячею. Коста лишився з двома тисячами й парочкою великих діамантів. Про Якова годі й говорити — там тисяч на десять було, не менше!

— Гм-м, не дуже мужній чоловічок,— мовив Дата.

— Хто?

— Та Жучок чи як там його.

— Жучок мені так сказав: я тому так дешево віддав, що мене весь час квапили і в мене іншого виходу не було.

— Я не про те. Діаманти свої навіщо оддав — ось про що я говорю.

— Я сам Жучку казав, порішив би дружка, розпотрошив і знайшов би діаманти в шлунку або в кишках.

— А він що каже?

— Я, каже, тоді злодієм був; а людині злодійської крові не личить у свинячому г... длубатися. Отак-то!

— Можна було щось інше придумати.