Розділ «Дата Туташхіа роман»

— І навіщо він уриває...

— Та годі тобі, помовч! Нічого ти не розумієш.

Кухар пішов. А я стояв і думав. Так ось він який, цей Дастурідзе. З якого ж боку до нього під’їхати? Я міркував і не міг нічого придумати. А він, господи милосердний, раптом входить і прямо до вікна. Подивився на миску, ложку, на хліб, потім уп’явся очима в мене...

Зволікати більше не можна було, і я сказав йому:

— Жучок мене прислав. Діло є!

У Дастурідзе ледь смикнулася брова, і таке здивування розіллялося по обличчю, що я аж засумнівався, чи й справді цей чоловік Дастурідзе, а якщо й Дастурідзе, то чи знає ж він про те діло.

— Що?.. Хто?

— Жучок!

— Не знаю я такого... Знати його не знаю... Не знаю такого! — залепетав він сердито й неголосно.

— Кажеш, не знаєш?!

— Не знаю й знати не хочу!..— сказав Коста, тільки тихіше й лютіше, а потім гукнув кухареві:— Гей, Коло, забери посуд звідси!.. Одвару йому, багато чого захотів!..

Я засміявся й сказав:

— Як хочеш, та тільки й Жучок тебе добре знає, і Яків сурамський вітання тобі переказував!

— Не знаю... Нікого з них не знаю!..— тепер уже прошепотів уривчасто Дастурідзе, не зводячи з мене очей, і довгенько прислухався. Раптом він схопив ложку, зачерпнув одвару й закричав кухареві: — Ти що, Коло, солі шкодуєш? Якої пріснятини палив, ану, давай солі!

— Та де ж це видано, щоб одвар солити! Солі, каже, мало! — сміявсь я.— Забирай свою бурду, і нехай твій Кола посолить її густіше і їсть на здоров’я!.. А сам іди сюди, брунько цапина, сказано тобі, діло є!

Довго він приглядався, сучий син, дуже довго.

— Іду,— миркнув він, ледве повертаючи язиком, і пішов до дверей.

Біля ресторану було багато дерев і лавок. Поки Дастурідзе приплентавсь, я влаштувався на одній з них. Він сів поруч мене, і я ще рота не встиг розтулити, як він заторохтів:

— Чого тобі треба? Чого причепився?.. Де взявся? Прилип, як до маленького... Думаєш, на дурня натрапив? Наплів чортзна-чого... З якимсь чортом лисим переплутав, а тепер лізе й лізе, чи ти бач...

Хіба переслухаєш? Пішов і пішов — одне й те саме. Говорив швидко, не переводячи духу, слова плутаються, слина бризкає. А в очах і сліду хвилювання немає... Відчуваю, промацує він мене, виходу шукає, а тарабарщина ця так, про людське око: він уже геть заплутався, плів бозна-що, слів не розбереш. Ось тоді й підійшов до нас Дата, тихо-мирно, на плечі дві коси.