Розділ 17

Вона вглядалася мовчазно, трохи схиливши голову до плеча. Була, як він оцінив, вроди, скоріше, рустикальної, чи ж то років могла мати від двадцяти п’яти до сорока п’яти. Точніше визначити, як у випадку більшості мешканок села, було неможливо.

— Удома?

— Немає.

— Тоді почекаю. — Він закинув віжки кобили на жердину. — Поки повернеться.

— Це може виявитися довго.

— Якось витримаю. Хоча, сказати правду, волів би в хаті, а не під тином.

Жінка мить міряла його поглядом. Його та його медальйон.

— Гість у дім, — сказала нарешті.— Запрошую.

— Запрошення приймаю, — відповів він згідно зі звичаєвою формулою. — Закону гостинності я не порушу.

— Не порушиш, — повторила вона протягло. — Але меча носиш.

— Така професія.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Як і життя. Тож як воно буде із запрошенням?

— Просимо до хати.

Усередину, як завжди в таких хатах, заходили передпокоєм, темним та захаращеним. Сама ж хата виявилася досить просторою, світлою та чистою, стіни лише біля кухні та пічки мали сліди кіптяви, усюди радували білість та кольорові плетені килимки, усюди висіли також хатнє приладдя, жмутки трав, косиці часнику, вінки паприки. Заслона з рядна відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Значить, капустою.

— Прошу сідати.

Господиня все ще стояла, мнучи фартух. Діти присіли біля пічки, на низькій лавці.

Медальйон на шиї Ґеральта затремтів. Сильно та безперестанно. Бився під сорочкою, наче впійманий птах.

— Цей меч, — відізвалася жінка, підходячи до кухні,— треба було в передпокої залишити. Не за звичаєм те, аби зі зброєю за стіл сідати. Тільки розбійники так роблять. Ти розбійник?

— Ти добре знаєш, хто я такий, — відрізав він. — А меч залишиться там, де він є. Як нагадування.