Розділ 17

— Не звертай на нього уваги. Він саме йде.

Бабка, у якій Ґеральт відразу впізнав травницю, послухалася. Обережно розв’язала бинти, хоча Торквіль крутив головою, сопів та стогнав.

—Ґеральте… — простогнав. — Що ти там готуєш? Медикус казав, що рятунку немає… Краще ногу втратити, аніж життя…

— Хрін там. Аж ніяк не краще. А тепер заткнися.

Рана виглядала паскудно. Але Ґеральт бачив і гірші.

Вийняв із сакви шкатулку з еліксирами. Мессір Люппі, уже спакований, придивлявся, крутив головою.

— Ні до чого ті декокти, — заявив. — Ні до чого лжемагія та знахарські штучки. Шарлатанство й тільки. Як медик, я мушу опротестувати…

Ґеральт розвернувся до нього, глянув. Медик вийшов. Поспішно. На порозі спіткнувся.

— Четверо до мене. — Відьмак відкоркував флакончик. — Притримайте його. Зціпи зуби, Франсе.

Вилитий на рану еліксир сильно спінився. Констебль жахливо застогнав. Ґеральт почекав хвилинку, вилив другий еліксир. Той, другий також пінився, а до того ж сичав і димів. Торквіль закричав, затрусив головою, напружився, закрутив очима та зомлів.

Старенька дістала з вузлика баночку, дістала звідти жменю зеленуватої мазі, товстим прошарком наклала її на шматок складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — упізнав Ґеральт. — Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуленько, дуже добре. Придалися б також звіробій та кора дубу…

— Бачили йго, — перервала бабця, не підводячи голови від ноги констебля. — Зіллярства буде він мене вчити. Я, синку, зіллями лікувала, ще коли ти зригував на няньку кашкою з молочком. А ви, нероби, відійдітько, бо мені світло застите. Та ще й смердите жахливо. Міняти онучі треба, міняти. Що якийсь час. Геть із кімнати, кому кажу!

— Ногу треба буде тримати нерухомо. Вкласти в довгі лубки…

— Кажу ж: не вчи мене. Та й сам геть надвір. Чого ти тут стовбичиш? На що чекаєш? На подяку, що великодушно пожертвував свої відьмачі ліки? Обіцянки, що він цього тобі по край життя не забуде?

— Хочу про дещо його запитати.

— Присягнися, Ґеральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіль, — що ти до них доберешся. Що ти їм не спустиш…

— Дам тобі дещо для сну та проти гарячки, бо мариш. А ти, відьмаче, іди. Почекай перед хатою.

Довго він не чекав. Бабця вийшла, підтягнула спідницю, поправила перекривлений вінок. Усілася поряд на причілок. Потерла стопу об стопу. Були вони в неї незвично малі.

— Спить, — заявила. — І певно виживе, якщо нічого поганого не станеться, тьху-тьху. Кістка зростеться. Урятував ти йму лапу відьмачими чарами. Залишиться назавжди кульгавим, і на коня, як оце мені бачиться, не сяде ніколи, але ж дві ноги— не одна, хе-хе.