—Ґеральт, — нашорошився Любисток, — не має від мене таємниць.
— Знаю. Чимало подробиць із його приватного життя я довідався саме з твоїх балад.
— Але…
— Любистку, — перервав його відьмак. — Іди пройдися. …Дякую тобі,— сказав, коли вони залишилися одні.— Дякую, що ти привів сюди мою кобилу, Пінетті.
— Я зауважив, — відповів чародій, — що ти був до неї прив’язаний. Тож коли ми знайшли кобилу в Сосниці…
— Ви були в Сосниці?
— Були. Викликав нас констебль Торквіль.
— Ви бачили…
— Ми бачили, — різко перервав Пінетті.— Ми все бачили. Не можу зрозуміти, відьмаче. Не можу зрозуміти. Чому ти його тоді не зарубав? Там, на місці? Вчинив ти, дозволь уже тобі це сказати, немудро.
«Знаю, — стримався від признання Ґеральт. — Знаю, аякже. Я виявився надто дурним, аби скористатися шансом, наданим мені долею. Бо чим шкодив мені той зайвий труп на моєму рахунку. Що це значить для найманого вбивці? Що, не подобалося бути вашим знаряддям? Я ж завжди чиєсь знаряддя. Треба було стиснути зуби й зробити, що треба».
— Тебе, напевне, здивує,— Пінетті глянув йому в очі,— але ми відразу поспішили тобі на порятунок, я й Харлан. Здогадалися, що ти порятунку потребуєш. Притиснули ми Дегерлунда наступного дня, коли він розправлявся з якоюсь випадковою бандою.
«Притиснули, — стримався від повторення відьмак. — І не забарилися скрутити йому шию? Будучи мудрішими за мене, не повторили моєї помилки? Аякже. Якби воно так було, не мав би ти зараз такої міни, Генкамп».
— Ми не вбивці.— Чародій почервонів та почав заїкатися. — Ми забрали його в Ріссберг. Стався скандал… Усі були проти нас. Ортолан, на диво, поводився стримано, а саме з його боку ми очікували найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який раніше нам сприяв… Ми вислухали величезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство й лояльність. Мовлено нам, що лише останні мерзотники насилають на конфратера найманого вбивцю, що треба дуже низько впасти, аби найняти для співпраці відьмака. Що зробили ми це через ницість. Через ревнощі до таланту та престижу співбрата, через заздрість до його наукових досягнень та успіхів.
«Посилання на інциденти на Узгір’ї, на сорок чотири трупи нічого не дали, — стримався від ствердження відьмак. — Якщо не брати до уваги того, що всі, мабуть, стенули плечима. І напевне дали розлогу доповідь про науку, яка вимагає жертв. Про мету, яка виправдовує наслідки».
— Дегерлунд, — продовжив Пінетті,— постав перед комісією й вислухав сувору догану. За те, що займався гоетією, за вбитих демоном людей. Був пихатим: мабуть, розраховував на підтримку Ортолана. Але Ортолан наче про нього забув, цілковито віддався своєму найновішому захопленню— роботі над формулою надзвичайно результативного та універсального гною, що має зробити революцію в сільському господарстві. Залишений наодинці, Дегерлунд узяв інший тон. Плаксивий та жалісний. Видавав себе за скривдженого. За жертву в рівній мірі власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким він викликав демона настільки могутнього, що його неможливо було контролювати. Присягався, що бавитися гоетією кине, що навіть ніколи про неї не помислить. Що цілком присвятить себе дослідженням удосконалення людського роду, трансгуманізму, інтрогресії та генетичного модифікування.
«І йому повірили», — стримався від ствердження відьмак.
— Йому повірили. Вплинув на те Ортолан, який раптом з’явився перед комісією у випарах гною. Назвав Дегерлунда коханим юнаком, який і справді припустився помилок, але хто ж безпомильний. Не сумнівався, що юнак виправиться й що він сам цьому порука. Просив, аби комісія темперувала гнів, проявила компасію та кондемновала юнака. Нарешті оголосив Дегерлунда своїм спадкоємцем та сукцесором, віддав у його розпорядження Цитадель— свою приватну лабораторію. Сам він, заявив, лабораторії не потребує, бо вирішив трудитися та експериментувати під голим небом, на полях та городах. Біруті, Рябому та іншим ця ідея припала до смаку. Цитадель із точки зору її недоступності могла б вважатися за місце уособлення. Тож Дегерлунд потрапив у власну пастку. Виявився під хатнім арештом.
«А скандал замели під килим», — стримався відьмак.
— Підозрюю, — Пінетті швидко на нього глянув, — що вплив на те мали й уявлення про тебе, твою особу та репутацію.
Ґеральт звів брови.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Відьмак. Сезон гроз» автора Анджей Сапковський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 16“ на сторінці 4. Приємного читання.