Розділ 12

— Це… — Шевлов стиснув губи. — То якась дурня, сука. То дрантя якесь… А ти…

Відкинув рештки меча, глипнув на Ґеральта й указав на нього звинувачувальним жестом.

— Ти шахрай. Авантюрист та шахрай. Відьмаком прикидаєшся, а такою липою… Такий, сука, непотріб замість порядного клинка носиш? І скільки ти, цікаво, добрих людей обдурив? І скільки в бідняків грошей видурив, шахраю? Ох, висповідаєшся у своїх гріхах у Фіндетанні, староста там тебе вже до сповіді приведе!

Він сапнув, сплюнув, тупнув.

— На коней! Їдьмо звідси!

Вони від’їхали, сміючись, співаючи та посвистуючи. Поселенець із дружиною похмуро дивилися їм услід. Ґеральт знав, що їхні губи ворушаться. Було просто здогадатися, якої долі та яких наслідків зичать вони Шевлову та його компанії.

Поселенець у найсміливіших мареннях не міг сподіватися, що його побажання виконаються до останнього слова. І що станеться це швидко.

Вони доїхали до перехрестя. Гостинець, що вів на захід та біг яром, був зритий колесами та копитами: туди, схоже, поїхали вози теслів. Туди ж попрямувала й компанія. Ґеральт ішов за конем Дзиґи на мотузці, прив’язаній до луки її сідла.

Кінь Шевлова, що їхав попереду, заіржав та став дибки.

На узбіччі яру щось блиснуло зненацька, загорілося й перетворилося на молочну пульсуючу кулю. Куля зникла, а на її місці з’явилася дивна група. Кілька сплетених в обіймах фігур.

— Що за дідько? — вилаявся Коцюба й під’їхав до Шевлова, заспокоюючи коня. — Що воно таке?

Група розділилася. На чотири постаті. На худорлявого довговолосого й трохи жінкоподібного чоловіка. Двох довгоруких гігантів на кривих ногах. І горбатого карла з великою арбалестою з двома комплектами сталевих дуг.

— Бууех-хххррр-ееееххх-буеееех! Буеех-хеех!

— До зброї! — крикнув Шевлов. — До броні, швидко!

Клацнула спочатку одна, а потім друга тятива великої арбалести. Шевлов, якому поцілили в голову, умер миттєво. Коцюба, перш ніж звалився із сідла, мить дивився на свій живіт, крізь який стріла пройшла навиліт.

— Бий! — компанія— усі як один— вихопила мечі.— Бий.

Ґеральт не мав наміру безчинно чекати на результати сутички. Склав пальці в Знак Ігні, перепалив мотузку, що в’язала йому руки. Цапнув Дзиґу за пояс, скинув її на землю. Сам скочив у сідло.

Щось сліпучо блиснуло, коні почали іржати, ставати дибки, махати ногами. Кілька вершників упали, кричали тепер, стоптані. Сива кобила Дзиґи також сполошилася, не встиг відьмак її приборкати. Дзиґа зірвалася на ноги, підскочила, ухопилася за віжки та вуздечку. Він відкинув її ударом кулака та пустив кобилу у чвал.

Нахилений до шиї коня, не бачив, як Дегерлунд новими магічними блискавками полошить коней та осліплює вершників. Як на вершників із ревінням кидаються Буе та Банг, один— із сокирою, другий— із широким мечем. Не бачив крапель крові, не чув криків убитих.

Не бачив, як гине Ескерак, а відразу після— Сперрі, розпатрані, наче риби, Бангом. Не бачив, як Буе валить Флоквета разом із конем і як потім його з-під коня витягає. Але переляканий, наче голос півня, котрого ріжуть, вереск Флоквета він чув іще довго.