Розділ 12

—І відразу вас і пізнав, га? — пирхнув Шевлов. — Як потвор? Тоді мали ви щастя. Жартую. Але справа мені ось якою бачиться. Я коли при війську служив, ми про цих відьмаків чули дещо інше. Наймалися вони до всього: до шпигування, до охорони, до вбивства тихцем навіть. Говорили про них: Коти. Цього ось тут Трент у Маріборі бачив, у Темерії. Значить, це темерійський найманець, а за спійманих нагороду обіцяли. Тож ми його на мотузці до Фіндетанна поведемо, комендантові віддамо— і нагорода наша. Що так стоїте? Боїтеся? Він опору не чинить. Знає, що ми в тому випадку селюкам зробимо.

— А хто його, сука, торкнеться? Як він чаклун?

— Тьфу, нехай на пса все зло перейде!

— Хріни ви боягузливі! — крикнула Дзиґа, відв’язуючи ремінь від в’юків. — Шкури заячі! Я це зроблю, як уже з вас ніхто яєць не має!

Ґеральт дозволив себе зв’язати. Вирішив залишатися слухняним. Поки що.

З лісової дороги виїхала пара волових запряжок, вози навантажені були колодами та елементами якихось дерев’яних конструкцій.

—Ідіть хтось до теслів та комірника, — указав Шевлов. — Накажіть, нехай повертаються. Достатньо ми стовпів забили, досить поки що. А ми тут на попас підемо. Перетрусіть хату, чи там щось на корм коням не придасться. І нам на їдло.

Лігенза підняв та оглянув меч Ґеральта, набуток Любистка. Шевлов вийняв той із його рук. Зважив, махнув, крутнув «вісімку».

— Мали ви щастя, — сказав, — що ми саме купою над’їхали. Він би вас посік на раз, тебе, Дзиґу й Флоквета. Про ці відьмачі мечі легенди кружать. Найкраща сталь, у багато прошарків складена й скована, складена й знову скована. До того ж спеціальними чарами обкладена. І через те невірогідної вони сили, гнучкості та гостроти. Відьмацький клинок, скажу я вам, броню та кольчугу тне, як лляні сорочки, а будь-який інший клинок, наче макаронину, перерубує.

— Бути цього не може, — заявив Сперрі. Як у багатьох інших, вуса його вимазано було в сметану, яку вони знайшли в хаті й вижлуктили до дна. — Бути не може, щоби наче макаронину.

— Ось і я так не думаю, — додала Дзиґа.

— Непросто, — додав Коцюба, — у щось таке повірити.

— Так? — Шевлов став у фехтувальну позицію. — Ну так ставай хтось, перевіримо. Ну, знайдеться охочий? Га? Що це так тихо стало?

— Добре, — Ескерак вийшов уперед та витягнув меча. — Я стану. Що там мені. Побачимо, як воно… Рубаймося, Шевлов.

— Рубаймося. Раз, два… Три!

Мечі вдарили один в одного із дзвоном. Жалібно застогнав зламаний метал. Дзиґа аж присіла, коли одламаний шматок зброї свиснув біля її скроні.

— Сука, — сказав Шевлов, із недовірою дивлячись на клинок, обламаний у кількох дюймах над ефесом.

— А на моєму ані подряпини! — підняв меч Ескерак. — Хе-хе-хе! Ані подряпини! Ані знаку навіть!

Дзиґа голосно засміялася. Лігенза забекав, наче цап. Решта й собі розреготалися.

— Відьмачий меч? — пирхнув Сперрі.— Ріже, наче макаронину? Та ти сам, сука, макаронина.