Розділ 10

— Кількох чоловіків, — сказав чародій, — убили на місці, розвалили їм голови. Решту обезвладнили, підрізавши гострим інструментом сухожилля на ногах. У багатьох, у тому числі й у дітей, були додатково поламані руки. Тих, кого обезвладнили, повбивали. Перерізали глотки, розсікали черева, розпанахували грудні клітки. Здирали шкіру зі спин, скальпували. Одній із жінок…

— Досить. — Відьмак дивився на чорні патьоки крові, що все ще було видно на березових колодах. — Досить, Пінетті.

— Варто, аби ти знав, з ким… з чим ми маємо справу.

— Я вже знаю.

— Тоді тільки останні деталі. Не дорахувалися тіл. У всіх убитих відрізали голови. І склали їх у піраміду отут, саме на цьому місці. Голів було п’ятнадцять, тіл— тринадцять. Два тіла зникли.

— Майже за ідентичною схемою, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправилися й з мешканцями двох інших оселищ, у Тисах та Бугелях. У Тисах убито дев’ятеро людей, у Бугелях— дванадцятеро. Візьму тебе туди вранці. Сьогодні ще заглянемо до Нової Смолярні, це недалечко. Побачиш, як виглядає виробництво деревної смоли та дьогтю. Коли наступного разу прийдеться тобі шмарувати щось дьогтем, будеш знати, звідки ото взявся.

— Маю запитання.

— Слухаю.

— Ви й справді мусили вдаватися до шантажу? Не вірили, що я з власної волі прибуду до Ріссбергу?

— Думки розділилися.

— Засадити мене в Кераці до ями, потім звільнити, але все ще погрожувати судом— чия то була ідея? Хто це вирішив? Корал, вірно?

Пінетті глянув на нього. Дивився довго.

— Вірно, — сказав нарешті.— Це була її ідея. Та її план. Засадити тебе, звільнити та погрожувати. А наприкінці зробити так, аби справу закрили. Це останнє вона зробила відразу після твого виїзду, справа твоя в Кераці зараз чиста, як сльоза. Маєш іще запитання? Ні? Тож їдьмо до Нової Смолярні, подивимося на дьоготь. Тоді відкрию телепорт і повернемося до Ріссбергу. Увечері хотів би я ще вискочити з мушкою на мою річку. Мошкари повно— форель жируватиме… Ловив ти колись, відьмаче? Подобається тобі риболовля?

— Ловлю, коли хочу рибу. Завжди вожу із собою лінь.

Пінетті мовчав довго.

— Лінь, — сказав нарешті дивним тоном. — Нитка зі свинцевим грузилом. З багатьма гачками. На які ти насаджуєш черв’яків.

— Так. А що?

— Нічого. Дарма я питав.

Він прямував до Сосниці, ще одного поселення вуглярів, коли ліс раптом завмер. Заніміли сойки; наче ножем відрізаний, стих крик сорок, раптово урвалося торохтіння дятла. Ліс завмер у жаху.

Ґеральт погнав кобилу галопом.