Розділ 10

Випалювачі його впізнали, один помахав йому капелюхом. Він відповів на привітання. «Роблю своє,— подумав він. — Роблю те, що повинен. Те, за що мені платять».

Він спрямував Плітку в бік лісу. Мав попереду якихось півгодини їзди лісовими стежинами. Десь із милю відділяло його від наступної оселі. Тієї, що звалася Плохачевим порубом.

Протягом дня відьмак проходив дистанцію від семи до десяти миль— залежно від околиці це означало відвідування від кількох до навіть кільканадцяти садиб та прихід на обумовлене місце, з якого перед заходом сонця котрийсь із чародіїв телепортував його назад у замок. Назавтра схема повторювалася, але він уже патрулював інший регіон Узгір’я. Ґеральт обирав райони випадково, остерігаючись рутини та схем, що могли бути легко розшифрованими. Якщо не зважати на це, то завдання виявилося досить монотонним. Утім, відьмакові ця монотонність не заважала, він звик до неї зі своєю професією: у більшості випадків тільки терпіння, витривалість та послідовність гарантували вдале полювання на потвор. Крім того, зрештою, — і це також мало значення, — ніхто ніколи раніше не мав бажання платити за його терпіння, витривалість та послідовність настільки щедро, як чародії з Ріссбергу. Тож треба було не нарікати, а робити своє.

Навіть не дуже вірячи в успіх починання.

— Одразу після прибуття в Ріссберг, — звернув він увагу чародіїв, — ви представили мене Ортоланові й усім магікам вищого рангу. Навіть закладаючись, що винних у гоетії й убивствах серед цих вищих рангом не було, вість про відьмака в замку мала розлетітися. Ваш винуватець, якщо він існує, умить зрозуміє, у чому справа, тож зачаїться, відмовиться від діяльності. Повністю. Або почекає, поки я поїду, і тоді її відновить.

— Ми інсценізуємо твій від’їзд, — відповів Пінетті.— Твоє подальше перебування в замку буде секретом. Повір, існує магія, що гарантує секретність того, що секретом має залишатися. Ми зуміємо, повір, скористатися такою магією.

— Тож, по-вашому, щоденне патрулювання має сенс?

— Має. Роби своє, відьмаче. Про решту не турбуйся.

Ґеральт урочисто пообіцяв собі не турбуватися. Утім, певні сумніви він мав. І не до кінця вірив чародіям. Були в нього свої підозри.

Але не мав наміру їх оприлюднювати.

На Плохачевому порубі завзято цюкали сокири та шурхали пилки, пахло свіжим деревом та живицею. Затятим проріджуванням лісу займалися тут лісоруб Плохач із численною родиною. Старші члени родини рубали та пиляли, молодші обрубували на звалених стовбурах гілля, наймолодші носили хмиз. Плохач побачив Ґеральта, убив сокиру в дерево, витер чоло.

— Привіт. — Відьмак під’їхав ближче. — Що тут у вас? Усе добре?

Плохач дивився на нього довго й похмуро.

— Погано, — сказав нарешті.

— Бо?

Плохач мовчав довго.

— Пилку покрали, — прогарчав нарешті.— Покрали пилку! Як це так, га? Чого ви по вирубках їздите, пане, га? А Торквіль зі своїми по лісах крутиться чого, га? Ніби сторожите, га? А пилки покрадають!

— Я цим займуся, — гладенько збрехав Ґеральт. — Займуся цією справою. Бувайте.

Плохач сплюнув.

На наступному порубі, цього разу Дудковому, усе було в порядку, ніхто Дудкові не загрожував і, певно, нічого не вкрав. Ґеральт навіть не став стримувати Плітку. Попрямував до наступної оселі. Яка звалася Варильнею.