Розділ «Частина ІІ. Мул»

Коли чоловік зупинився біля однієї із шерег, він ледь чутно зітхнув і принишк – ніби комаха, що повзла і помітила нахабних металевих монстрів, які там відпочивали.

Світло, яке сочилося з ілюмінаторів, означало, що господарі рано повернулися додому, полишивши організовані розваги і узявшися за більш прості – або більш приватні – власні задоволення.

Чоловік зупинився й усміхнувся б, якби вмів усміхатися. Мабуть, серед звивин його мозку утворився якийсь розумовий еквівалент усмішки.

Корабель, біля якого він зупинився, був лискучим і, очевидно, швидким. Його характерною особливістю було саме те, що він шукав. Це не була звичайна модель, а в ці дні більшість моделей у цьому секторі Галактики або імітували дизайн Фундації, або були збудовані її техніками. Але цей був особливий. Це був саме корабель Фундації – лише тому, що на його поверхні можна було помітити крихітні опуклості – вузли захисного поля, а його міг мати лише корабель Фундації. Були й інші ознаки.

Чоловік не відчував жодних вагань.

Електронний бар’єр, що захищав шерегу кораблів і право гостей на приватне життя, про що подбало керівництво ангару, взагалі не мав для нього значення.

Він легко пройшов його, нейтралізувавши сигнал тривоги за допомогою спеціального пристрою. Тож першим сигналом про те, що на корабель прийшов непроханий гість, став тихий дзвінок у вітальні, що пролунав, коли чоловік поклав свою долоню на маленький фотоелемент біля повітряного шлюзу.

А поки тривав успішний пошук їхнього корабля, Торан і Бейта відчували, що їхня безпека в стінах «Бейти» дуже сумнівна. Блазень Мула, який повідомив, що його звати Магніфіко Гігантікус, зігнувшись, сидів за столом і жадібно їв те, що перед ним поставили.

Його сумні карі очі підводилися лише для того, щоб простежити за Бейтою, що пересувалася у приміщенні, що об’єднувало і кухню, і комору.

– Подяка слабкого мало що значить, – пробурмотів він, – але я вам вдячний, бо минулого тижня харчувався лише недоїдками, та хоч моє тіло й мізерне, апетит я маю чималий.

– Ну тоді їж! – з усмішкою сказала Бейта. – Не марнуй свій час на подяки. Здається, у центральній Галактиці є якесь прислів’я про вдячність, яке я якось почула.

– Дійсно є, міледі. Один мудрець колись сказав мені: «Подяка є найкращою і найдієвішою лише тоді, коли вона не перетворюється на пару з порожніх фраз». Але, хай як це прикро, міледі, а я всуціль складаюся із самих порожніх фраз. Коли мої порожні фрази тішили Мула, я отримав у нагороду придворний костюм та гарне ім’я – розумієте, колись я звався просто Бобо, а це йому не подобалося – а потім, коли мої порожні фрази перестали його тішити, моїм бідним кісткам перепадали лише шмагання та прочуханки.

Торан вийшов із кабіни пілота.

– Тепер у нас немає іншого вибору, окрім як чекати, Бей. Сподіваюся, що Мул здатен зрозуміти, що корабель Фундації – це її територія.

Магніфіко Гігантікус, колишній Бобо, широко розплющив очі і вигукнув:

– Наскільки ж великою є ця Фундація, перед якою тремтять навіть жорстокі слуги Мула!

– Ти теж чув про Фундацію? – з легким усміхом спитала Бейта.

– А хто ж про неї не чув? – Голос Магніфіко вже лунав як таємничий шепіт. – Кажуть, це світ великих чарів, вогнів, що можуть спалювати цілі планети, і таємниць могутньої сили. Кажуть, що навіть найвищий аристократ Галактики не може отримати стільки почестей та поваги, як проста людина, що скаже «Я громадянин Фундації» – навіть якщо це простий зорельотник або такий нікчема, як я.

Бейта сказала:

– Годі, Магніфіко, ти не матимеш змоги поїсти, якщо будеш виголошувати промови. Ось, я дам тобі молоко зі смаковими наповнювачами. Воно тобі сподобається.