Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

– Аркадія поїхала за ним. Ми не розраховували на це… не могли цього передбачити, тож Каллія спрямувала її на Трентор, щоб запобігти втручанню. Ось і все. За винятком того, що ми програли.

– Ви намагалися змусити мене полетіти на Трентор, чи не так? – спитав Дарелл.

Антор кивнув.

– Ми повинні були прибрати вас зі шляху. Зростання тріумфу у вашій свідомості вже було достатньо очевидним. Ви вирішували проблеми за допомогою генератора психічних перешкод.

– Чому ж ви не взяли мене під контроль?

– Я не міг… не міг. У мене були накази. Ми діяли згідно з Планом. Якби я імпровізував, усе пішло би шкереберть. План лише прогнозує ймовірності… ви знаєте його… як план Селдона.

Він говорив, задихаючись, усе більше уривчасто і майже нерозбірливо. Його голова теліпалася з боку на бік наче від лихоманки.

– Ми працювали з окремими особами… не з групами… Це передбачає дуже низькі ймовірності… ми програли. Крім того, якби я контролював вас… пристрій винайшов би хтось інший… це не мало сенсу… потрібно контролювати епохи… це непомітніше… Це власний план Першого Спікера… я не знаю всіх сторін… крім… не спрацювало… а-а-а… – Він замовчав.

Дарелл грубо струснув його.

– Ви ще не можете спати. Скільки вас там?

– Га? Щвикжете?…О, небагато… Ви будете здивовані… п’ятдесят… більше не потрібно.

– Усі тут, на Термінусі?

– П’ять… шість у космосі… як Калія… я мушу спати…

Раптом він поворухнувся, так немов зробивши над собою одне титанічне зусилля, і його слова стали чіткішими. Це була остання спроба самовиправдання, пом’якшення своєї поразки.

– Ми ледь не взяли вас наприкінці. Ми вимкнули б увесь захист і схопили вас. Побачили би, хто був господарем. Але ви дали мені фальшивий пульт керування… підозрювали мене весь час…

І нарешті він заснув.

Турбор сказав із благоговінням у голосі:

– Як давно ви його підозрювали, докторе Дарелл?

– Відтоді, коли він уперше сюди прийшов, – тихо відповів той. – Він сказав, що прийшов від Кляйзе. Але я знав Кляйзе і пам’ятав, як ми розлучилися. Він був фанатом у всьому, що стосувалося Другої Фундації, а я кинув його. Мої власні наміри були цілком логічними, позаяк я вважав, що безпечніше продовжувати займатися своїми винаходами самотужки. Але я не казав цього Кляйзе, а якби й сказав, то він не став би мене слухати. Для нього я був боягузом і зрадником, а можливо, навіть агентом Другої Фундації. Він був невблаганною людиною, і відтоді майже до самого дня його смерті ми не підтримували з ним жодних стосунків. А потім, в останні тижні свого життя, він раптом пише до мене – як старий друг – щоби я взяв під своє крило його найкращого і найперспективнішого учня та колегу і знову продовжив давні дослідження.

Це було не в його характері. Він не міг зробити такого, не перебуваючи під зовнішнім впливом, і я почав запитувати себе, чи не може це бути зроблено з єдиною метою – щоб мою довіру здобув справжній агент Другої Фундації? Ну, так воно і сталося…