Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

Пошукова експедиція фундації

ДАРЕЛЛ, Аркаді – письменниця-романістка, народилася 11.05.362 е. ф., померла 1.07.443 е. ф. Хоча Аркаді насамперед є авторкою художніх творів, найбільшої слави вона зажила біографією своєї бабусі, Бейти Дарелл. Створена на основі даних, отриманих із перших рук, ця книжка вже багато століть слугує основним джерелом інформації про Мула та його час.

…Її «Повернуті спогади», спільно з романом «Знову і знову», містять неперевершені картини блискучого Калганського суспільства раннього Безцарів’я і ґрунтуються нібито на враженнях від її відвідин за юних літ Калгана…

Галактична енциклопедія

7. Аркадія

Аркадія Дарелл чітко продиктувала у мікрофон свого стенографа: А. Дарелл, «Майбутнє плану Селдона», а тоді похмуро подумала, що колись, коли стане великою письменницею, то всі свої шедеври підписуватиме псевдонімом «Аркаді». Просто «Аркаді». Жодних прізвищ.

Підпис «А. Дарелл» під класними творами для занять з композиції та риторики, видавався їй просто позбавленим смаку. Всі інші діти також змушені були робити те саме, за винятком хіба що Олінтуса Дема,[6] бо весь клас сміявся, коли він зробив це вперше. А «Аркадія» – це просто ім’я, яким маленьку дівчинку назвали лише тому, що так звали її прабабусю. У її батьків взагалі не було уяви.

Тепер, коли два дні тому їй виповнилося чотирнадцять, можна подумати, що вони визнають той простий факт, що вона подорослішала і називатимуть її Аркаді. Її губи стиснулися, коли вона згадала, як батько піднімає очі від читалки лише для того, щоб сказати:

– Але якщо ти збираєшся вдавати, що тобі дев’ятнадцять, Аркадіє, то що ж ти робитимеш, коли тобі буде двадцять п’ять, а всі хлопці думатимуть, що тобі тридцять?

Звідти, де вона сиділа, недбало розкинувши руки у кріслі, їй було видно дзеркало на комоді. Її нога трохи рухалася, бо один із домашніх капців похитувався на великому пальці, тож вона узула її і всілася, неприродно випрямивши шию, що, на її думку, додавало їй аж цілих два дюйми зросту – така собі непомітна королівська велич.

Якусь мить вона замислено роздивлялася своє обличчя – занадто товсте. Не розтуляючи вуст, вона опустила нижню щелепу на півдюйма, і помітила, що в результаті її обличчя зробилося змореним і кутастим. Відтак швидко облизала язиком губи і трохи випнула їх. Насамкінець втомлено і манірно опустила повіки. О, чорт забирай, якби ж тільки її щоки не були такими безглуздо рожевими!

Вона розтягнула пальцями повіки, щоб надати очам тієї загадкової екзотичної млості, що буває у жінок із внутрішніх зоряних систем, але оскільки її руки були зайняті, вона не могла добре роздивитися власне обличчя.

Потім дівчина випнула підборіддя, трохи повернула голову і, страждаючи від болю у занадто викрученій шиї та різі у скошених очах, промовила фразу, знизивши при цьому голос на октаву нижче від звичайного:

– Знаєш, татусю, якщо ти гадаєш, що мені хоча б на дрібочку не все одно, що там думають про мене якісь дурні старі хлопці, ти просто…

А потім вона згадала, що все ще тримає в руці стенограф, тож похмуро сказала: «От дідько» і вимкнула його.

На світло-фіолетовому аркуші зі смугою персикового кольору зліва з’явилися такі слова:

– Знаєш, татусю, якщо ти гадаєш, що мені хоча б на дрібочку не все одно, що там думають про мене якісь дурні старі хлопці, ти просто…

– От дідько.

Вона роздратовано витягла аркуш із машинки, а на його місце спритно сковзнув інший.