Розділ «Частина 3 Квеббін»

«Цього не буде», — подумав він, тиснучи на акселератор, і не надто потужний мотор «субару» вичавив іще трохи. Собака на задньому сидінні гавкнув і завив від болю. Сірий подумки зв’язався з байрумом, що ріс у ньому. Ріс він швидко. Можна навіть сказати, надто швидко. Нова несподіванка: Сірий не відчув ніякого задоволення від уявного зіткнення з ним, ніякого тепла, яке відчуваєш, зустрічаючись із подібним до себе. Розум байрума був якийсь холодний… прогірклий…

— Чужий, — пробурмотів він.

І все ж він заспокоїв його. Коли собака полетить у водосховище, байрум повинен усе ще бути всередині. Йому буде потрібен час, щоб адаптуватися. Пес потоне, а байрум проживе ще деякий час, живлячись собачим трупом, поки не настане пора. Але спочатку треба дістатися туди.

Залишилося зовсім недовго.

Просуваючись на захід по шосе І-90, повз незліченні містечка (ляпки лайна, так їх називав Джонсі, щоправда, не без симпатії) на зразок Вестборо, Ґрафтон і Дороті-Понд (усе ближче й ближче, їхати залишилося миль п’ятдесят), він шукав місце, куди б зміг запхати свою нову неспокійну свідомість і звідки вона не довела б його до біди. Він спробував дітей Джонсі, але не став зв’язуватися — надто емоційно. Спробував Даддітса — нуль. Джонсі вкрав спогади про нього. Нарешті він зупинився на роботі Джонсі, викладанні історії, його спеціалізації, гидотно-привабливій. Схоже, що між 1860 і 1865 роками Америка розкололася надвоє, як колонії байрусу наприкінці кожного циклу розвитку. Причин було декілька, і основна була якось пов’язана з «рабством», але, знову ж, це те саме, що називати блювотину або лайно «переробленою їжею». «Рабство» не означало нічого. «Право на сецесію»[215] не означало нічого. «Збереження Союзу» не означало нічого. Вони просто зробили те, на що ці створіння здатні найкраще: «збожеволіли», що за великим рахунком те саме, що й «скаженіти», але соціально більш прийнятне. Ох, але ж який масштаб!

Сірий захоплено досліджував численні коробки з різноманітними захопливими видами зброї — велика картеч, ядра, ланцюгові ядра, багнети, фугаси, — коли в мозок заповз непроханий голос.

бекон

Він відштовхнув непрохану думку, хоча в шлунку Джонсі забуркотіло. Звичайно, непогано б зараз поласувати беконом, товстим, жирним, слизьким беконом, який дає примітивне, фізіологічне задоволення, але зараз не час. Можливо, пізніше, коли він позбудеться собаки. І ось тоді, якщо в нього ще буде час до появи переслідувачів, він зможе об’їстися хоч до смерті, якщо забажає. Але зараз не до цього. Проїжджаючи з’їзд 10 — залишилося всього два, — він знову звернувся розумом до громадянської війни. Чоловіки в синьому й сірому біжать крізь дим, репетують, колють навсібіч багнетами, отримують на горіхи, трощать прикладами черепи ворогів, видаючи ці п’янкі звуки «бух-бух», і…

бекон

У животі знову забуркотіло. У роті Джонсі зібралася слина, і він згадав «Дайзартс», коричневі підсмажені смужки на блакитний тарілці, ось береш їх пальцями, а вони такі тверді, текстура мертвої і смачної плоті…

«Зараз не час про це думати».

Роздратовано загув клаксон, змусивши Сірого підскочити, а Леда заскавчати. Він випадково виїхав не на ту смугу, яку розум Джонсі визначив як «смуга обгону». Довелося пригальмувати, щоб пропустити велику вантажівку, що йшла зі значно більшою швидкістю, ніж «субару». Вантажівка забризкала лобове скло брудною водою, миттєво засліпивши Сірого, і Сірий подумав: «Наздогнати тебе вбити тебе вибити мозок з твоєї макітри підлий водій-конфедерат, бух-бух, видати на горі…»

сендвіч з беконом

Останнє прозвучало так, немов у голові в нього бахнув постріл. Він пручався як міг, але виявився абсолютно не готовим до сили цього позиву. Невже це Джонсі? Ні, не може бути, він не такий сильний. Але раптово він ніби перетворився на один суцільний шлунок, і цей шлунок був порожній, нив і жадав наповнення. Нічого страшного не трапиться, якщо він зупиниться і вгамує голод. Якщо цього не зробити, він просто звалиться в кювет від голоду…

сендвіч з беконом!

і майонезом!

Сірий видав нерозбірливий крик, не помічаючи, що з рота в нього тече слина.

— Я чую його, — несподівано стрепенувся Генрі і притиснув кулаки до скронь, немов для того, щоб угамувати біль. — О Господи, як боляче. Він такий голодний .

— Хто? — не зрозумів Овен. Вони щойно в’їхали в Массачусетс. У лобове скло билися вітер і срібні косі нитки дощу. — Пес? Джонсі? Хто?

— Він, — сказав Генрі. — Сірий. — Він глянув на Овена з раптовою несамовитою надією в погляді. — Здається, він гальмує. Здається, він зупиняється .