Розділ «Частина 3 Квеббін»

На південному краї галявини з-за дерев з’явилася Джоселін Макевой: капюшон відкинутий, на коротко стриженому волоссі — зелена шовкова хустка, але на плечах висить легкий автомат. На куртці, прямо на грудях, нерівна пляма крові.

— Налякала? — весело запитала вона нового керівника групи.

— У мене навіть тиск підскочив.

— Гаразд. Квадрат 4 зачищено. Може, це трохи знизить твій тиск. — Очі Макевой блиснули. — Поклали більш ніж сорок. Джексон доповість точні цифри, а мені зараз не завадив би гарний міцний…

— Перепрошую, леді…

Вони обернулися.

Із засипаних снігом кущів на північному кінці долини з’явилася група з півдюжини чоловіків і двох жінок. Майже всі були в помаранчевому, але в їхнього ватажка, кремезного і міцного, схожого на буксир чоловіка, з-під куртки визирав формений комбінезон «Синьої групи». Він теж досі не зняв прозорої маски, але на підборідді в нього червонів острівець Ріплі, про існування якого він явно не здогадувався. Усі прибульці були озброєні автоматами.

Ґаллахер і Макевой заскочено перезирнулись, як люди, котрих застукали зі спущеними штаньми. Потім Макевой схопилася за автомат, а Кейт Ґаллахер потяглася за «браунінгом», який притулила до дерева. І обидві не встигли скористатися зброєю. Гримнув оглушливий залп. Макевой відкинуло футів на двадцять[190]. З однієї ноги злетів черевик.

— Це за Ларрі! — репетувала одна з жінок у помаранчевому. — Це вам за Ларрі, суки! За Ларрі!

Коли стрілянина змовкла, присадкуватий чоловік із борідкою Ріплі зібрав групу біля трупа Кейт Ґаллахер, що лежав долілиць. Колись вона була дев’ятою на своєму курсі Вест-Пойнту, але потім підхопила хворобу на ім’я Курц. Присадкуватий чоловік узяв її автомат, вочевидь, кращий, ніж його.

— Я щиро вірю в принципи демократії, — проголосив він, — тому ви, народ, можете робити все, що хочете, ну а я гайну на північ. Не уявляю, скільки доведеться вчити «О, Канадо»[191], але збираюся з’ясувати це.

— Я з тобою, — подав голос один із чоловіків, і незабаром стало зрозуміло, що всі хочуть іти з ним.

Перш ніж група залишила галявину, ватажок нахилився й витяг зі снігу «Палм Пайлот».

— Завжди хотів такий, — сказав Еміль «Чувак» Бродскі. — Обожнюю нові технології.

Вони покинули долину смерті в тому ж напрямку, звідки вийшли на неї, тримаючи шлях на північ. Час від часу в лісі з різних боків лунали поодинокі постріли та кулеметні черги, але було вже ясно, що операція «Зачистка» теж закінчена.

Сірий скоїв чергове вбивство і поцупив черговий транспортний засіб, цього разу снігоочисник Управління громадських робіт. Джонсі не бачив, як це сталося. Сірий, вочевидь, вирішив, що не зможе виманити Джонсі з кабінету (принаймні доти, доки не зможе присвятити цьому весь свій час і сили), а тому просто відгородив його від зовнішнього світу. Тепер Джонсі знав, що відчував Фортунато, коли Монтрезор[192] замурував його у винному погребі.

Сталося це невдовзі після того, як Сірий вивів патрульну автівку на шосе й повернув на південь (на всій дорозі залишалася тільки одна колія, та й та слизька). Джонсі в цей час таємно втілював у життя ідею, яка здалася йому геніальною.

Сірий вимкнув телефон? Чудово! Він просто створить новий вид зв’язку, як створив термостат, щоб охолодити кабінет, коли Сірий намагався викурити його звідти спекою. Факс — те, що треба, вирішив він. Чому ні? Усі ці прилади — лише символи, матеріалізовані ідеї, які повинні були допомогти спочатку зосередитись, а потім пустити в хід силу, що накопичувалась у ньому двадцять років. Сірий відчув цю силу і після короткої розгубленості зробив усе, щоб перешкодити Джонсі нею скористатися. Тепер стояло одне завдання — обійти всі перепони, поставлені Сірим, так само як той шукає способи просунутися на південь.

Джонсі заплющив очі й подумки намалював факс, такий самий як стояв у деканаті історичного факультету, лише помістив його у свій новий кабінет. Потім, почуваючись Аладдіном із чарівною лампою (тільки в нього кількість бажань була нескінченною, якщо, звичайно, не захоплюватися), він уявив іще й стос паперу та олівець «Берол Блек Б’юті» поряд. Потім пішов до комори, аби перевірити, що вийшло.

З першого погляду здалося, що вийшло якнайкраще… хоча олівець був якимсь трохи дивнуватим: новенький і ідеально заточений, але весь у слідах від зубів. Але ж так і має бути, еге ж? Олівцями «Блек Б’юті» користувався Бобер, навіть коли ще вчився в школі на Вічем-стрит. Решта віддавали перевагу звичайним жовтим «Ебергард Фейбер».