Розділ «Частина 3 Квеббін»

Генрі засунув руку в коричневий паперовий пакет і витяг невелику конструкцію з ниток, схожу на павутину, яка висіла над ліжком Даддітса тут і в будинку на Мейпл-лейн до того, як помер Алфі.

— Даддітсе, де ти взяв це? — запитав він, хоча, звичайно, вже знав відповідь. Цей ловець снів був меншим за той, що висів під стелею у великій кімнаті «Діри в стіні», але в іншому нічим не відрізнявся від нього.

— Ое, — сказав Даддітс, не зводячи очей з Генрі. Він ніби досі не міг повірити, що Генрі поруч. — Ое иав. А ізво, иень оу.

Хоча можливість читати чужі думки стрімко випаровувалась, у міру того як тіло долало байрус, Овен легко зрозумів ці слова. «Бобер прислав, — сказав Даддітс. — На Різдво тиждень тому». Люди з синдромом Дауна мають труднощі з визначенням таких понять, як минуле і майбутнє, й Овен підозрював, що для Даддітса будь-яке минуле — це «той тиждень», а майбутнє — «наступний». Овен подумав, що, якби так вважали всі, у світі було б набагато менше печалі й ненависті.

Подивившись на ловця снів, Генрі сховав його в пакет саме тієї хвилини, коли повернулася Роберта. Побачивши, по що вона бігала, Даддітс розплився в посмішці.

— Убі-у! — вигукнув він. — Оя аіка!

Він схопив валізку й розцілував матір в обидві щоки.

— Овене, — сказав Генрі, блискаючи очима. — У мене дуже гарні новини.

— Викладай.

— Виродки тільки-но застрягли: трактор із причепом перекинувся, якраз біля з’їзду 28. Згають хвилин десять, а то й двадцять.

— Дякувати Богові. Нам на руку. — Він подивився на вішак, на якому висіла гігантського розміру куртка з капюшоном і написом через усю спину яскраво-червоними літерами: «ЗИМОВИЙ СЕЗОН “РЕД СОКС”». — Це твоя, Даддітсе?

— Оя! — усміхаючись, кивнув Даддітс. — Ука. — І, коли Овен потягнувся по неї: — И аив як и аали Озі.

Це він теж зрозумів, і в нього по спині побігли мурахи. «Ти бачив, як ми знайшли Джозі».

Він і справді бачив… а Даддітс бачив його. Коли? Учора ввечері чи того дня, дев’ятнадцять років тому? Невже дар Даддітса, крім усього іншого, — це ще й подорожі в часі?

Але зараз було не до таких розпитувань, і Овен був майже радий цьому.

— Я обіцяла не збирати його валізку, але, звичайно, зібрала. Не втрималась, — зітхнула Роберта, дивлячись, як Даддітс, перекладаючи валізку з руки в руку, незграбно порається з курткою, теж подарунком від бостонських «Ред Сокс». Обличчя його здавалося неприродно блідим на тлі яскравої блакитної куртки і ще більш яскравої жовтої валізки. — Я знала, що він поїде. А я залишусь. — Вона вп’ялася в обличчя Генрі очікувальним поглядом. — Генрі, чи не можна й мені з вами? Будь ласка.

— Якщо ми візьмемо вас, вам, можливо, доведеться померти в нього на очах, — сказав Генрі, ненавидячи себе за жорстокість і за те, як життя навчило його грати на чужих почуттях. — Ви хочете, аби він це побачив, Роберто?

— Ні, звичайно, ні. — А потім, немов прийшла запізніла думка, мовила, поранивши Генрі в самісіньке серце: — Горіть у пеклі.

Вона підійшла до Даддітса, відштовхнувши Овена, і швидко застебнула блискавку на куртці сина. Потім узяла його за плечі, трохи нахилила й подивилася в очі. Маленька відчайдушна пташка-жінка. Високий блідий син, що потонув у величезній куртці. Роберта вгамувала сльози.

— Будь хорошим хлопчиком, Дадді.