Розділ «Частина 3 Квеббін»

Роберта дивилася на Генрі сумно, але без докору. А йому навіть хотілося побачити в її очах докір. Бачить Бог, іще за жоден свій учинок йому не було так соромно, як зараз. І річ навіть не в тому, що в Даддітса лейкемія, а в тому, що він так давно і важко хворий, а вони навіть не здогадувалися про це.

- І лимонні тампони не забудьте, але змащуйте тільки губи, бо в нього останнім часом ясна сильно кровоточать і лимонний сік щипає. Тут і вата в ніс, якщо піде кров. Ах, так, і катетер. Бачите, на плечі?

Генрі кивнув. Пластикова трубка, що стирчить із пов’язки. Вигляд катетера викликав у Генрі сильне відчуття dйjа vu .

— Коли будете виходити, прикривайте його… Доктор Бріско глузує з мене, але я завжди боюся, що холод проникне всередину… підійде і шарф… навіть носовичок…

Вона знову плакала і вже не могла стримати схлипів.

— Роберто… — почав Генрі, теж поглядаючи на годинник.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Овен. — Я свого тата доглядав до самої смерті, тому знаю і про преднізон, і про перкоцет.

І навіть більше: сильнодійні стероїди, ще потужніші болезаспокійливі. А в кінці марихуана, метадон і, нарешті, чистий морфій, набагато кращий за героїн. Морфій — найніжніше знаряддя смерті.

Він відчув її присутність у голові — дивне лоскітливе відчуття, немов босі ступні, такі легкі, що майже не торкаються землі. Лоскітливе, але не можна сказати, що неприємне. Вона намагалася зрозуміти, правду він сказав про батька чи збрехав. То був скромний подарунок від її дивовижного сина. Овен зрозумів: вона так давно користувалася ним, що вже навіть перестала усвідомлювати це… як Бобер, друг Генрі, який постійно жував зубочистки. Дар не був таким сильним, як у Генрі, але вона все-таки дещо могла, і Овен щиро зрадів, що зараз сказав це.

— Не лейкоз, — сказала вона.

— Рак легень. Місіс Кейвелл, нам дійсно час…

— Мені потрібно дати йому ще дещо.

— Роберто, ми не можемо… — почав Генрі.

— Я зараз, зараз.

Вона втекла на кухню.

Цієї миті Овена, мабуть, уперше охопив справжній страх.

— Курц і Фредді з Перлмуттером… Генрі, я не відчуваю, де вони! Я їх загубив!

Генрі відкрив паперовий пакет і зазирнув усередину. Те, що він побачив там, зверху на коробочці лимонних гліцеринових тампонів, змусило його заклякнути. Він відповів Овенові, але голос його, здавалося, долинав із далекого кінця ще не відкритої долини — та що там не відкритої, про її існування ніхто навіть не підозрював. Така долина існувала , нині він це точно знав. Часова западина. Ні, Генрі, звичайно, не міг і не став би стверджувати, що до нього не приходила думка про подібне місце, але, Боже, ну чому за весь цей час він зрозумів так мало ?

— Вони щойно проминули з’їзд 29, — сказав Генрі. — За двадцять миль від нас. Можливо, ближче.

— Що це з тобою?