Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Невже?

Від полегшення її обличчя навіть перестало бути таким втомленим. Помолодшало.

— Так. І не чекай на свого друзяку так швидко, дорогенька. Він сказав, що йому треба добре просратися.

Складка прорізала шкіру між її бровами.

— Це він так сказав?

— На добраніч. Щасливого Дня подяки. З Різдвом. З Новим роком.

Джонсі сподівався, що частина цього походила від нього. У такий спосіб він намагався пробитися назовні, бути поміченим.

Побачити, чи помітили його, він не встиг: вікно його кабінету крутнулося — це Сірий відвернув його від касирки. За п’ять хвилин він уже знову їхав по шосе на південь, клацаючи і брязкаючи ланцюгами на колесах поліцейської машини, що дозволяло спокійно їхати на сорока милях за годину[184].

Джонсі відчував, як Сірий то кидався вбік, то повертався. Сірий міг доторкнутися до розуму Генрі, але не міг проникнути в нього — подібно до Джонсі, Генрі був дещо інакшим. Але при цьому з Генрі була людина, чи то Овергілл, чи то Андергілл, і за цю людину Сірий міг добряче зачепитися. Вони відставали миль на сімдесят, а то й більше і… і звертали з шосе? Так, повертали в Деррі.

Сірий зазирнув іще далі й виявив нових переслідувачів. Троє… але Джонсі відчув, що ця група зосереджена більше на Овергіллі/Андергіллі, ніж на Сірому. Неймовірно й незбагненно, але схоже, що так і було. Сірого ж це цілком влаштувало, він навіть не спробував дізнатися, навіщо Овергілл/Андергілл і Генрі вирішили заїхати до Деррі.

Найбільше Сірого хвилювало питання зміни транспорту, він волів пересісти на снігоочисник, якщо навички водіння Джонсі дозволять ним керувати. Отже — нове вбивство, але Сірого, який стрімко олюднювався, це анітрохи не бентежило.

Сірий тільки розігрівався.

Овен Андергілл стоїть на схилі пагорба, біля труби, яка стирчить із заростей, і спостерігає, як вони витягують звідти забруднену грязюкою дівчинку з ошалілими від жаху очима — Джозі. Він бачить Даддітса (великий на зріст молодий чоловік з атлетичними плечима і невимовної краси світлим волоссям кінозірки), який обіймає її, притискає до себе і смачно цілує замурзане обличчя. Він чує її перші слова: «Я хочу до мами».

Хлопців це цілком влаштовує. Вони не телефонують до поліції, не викликають «швидку». Просто допомагають їй піднятися схилом, проводять крізь дірку в дощаному паркані, ведуть через Строфорд-парк (дівчат у жовтому змінили дівчата в зеленому, і ані вони, ані їхній тренер не звертають уваги на хлопців та їхню брудну, зі скуйовдженим волоссям врятовану супутницю), потім по Канзас-стрит на Мейпл-лейн. Вони знають, де мама Джозі. І тато теж.

І там не тільки Рінкенгауери. Коли хлопці повертаються, весь квартал, з обох боків від будинку Кейвеллів, зайнятий припаркованими автівками. Це Роберта запропонувала запросити батьків друзів і однокласників Джозі. Вони самі влаштують пошуки та обклеять усе місто оголошеннями про розшук зниклої дитини, каже вона. І не в темних закутках, де їх ніхто не побачить (де чомусь мають схильність опинятись оголошення про зниклих у Деррі дітей), а там, де вони впадатимуть в очі. Роберта охоплена таким ентузіазмом, що в очах Еллен і Гектора Рінкенгауерів загоряється слабка надія.

Решта батьків теж відгукуються — можна подумати, вони тільки й чекали, коли їх запитають. Телефонні дзвінки почалися відразу після того, як Даддітс із друзями вийшли за поріг (гратися, вирішила Роберта, причому десь неподалік, тому що стара чортопхайка Генрі як стояла, так і стоїть біля будинку), і, коли хлопці повернулися, понад два десятки чоловіків та жінок уже пили каву й курили у вітальні Кейвеллів. Людину, яка зараз звертається до присутніх, Генрі бачив раніше, це адвокат на ім’я Дейв Боклін. Його син Кендолл іноді грається з Даддітсом. У Кена Бокліна теж синдром Дауна, він хороший хлопець, але зовсім не такий, як Даддітс. Та, якщо серйозно, хто взагалі з Даддітсом може зрівнятися?

Хлопці стоять у дверях вітальні, між ними Джозі. Вона знову тримає в руках велику пластикову сумку, але Барбі-Кен цього разу захований усередині. Навіть обличчя в неї майже чисте, тому що Бобер, бачачи таку кількість автівок, злегка пройшовся по ньому носовичком, коли вони стояли перед будинком. («Знаєте, я тоді навіть зніяковів — пізніше, коли шмарклі, крики та інша хрінь угамувались, — зізнався Бобер. — Стою я оце, витираю цю дівчину, а тіло в неї, як у моделі «Плейбоя», а розуму… ну приблизно як у поливалки газонів».) Спочатку ніхто їх не бачить, крім містера Бокліна, і містер Боклін, мабуть, не розуміє, на що дивиться, бо продовжує говорити:

— Тому нам потрібно розділитися на кілька груп, скажімо, по три пари в кожній… в кожній… і ми… ми… ми.

Містер Боклін затихає, як заводна іграшка, а потім просто стоїть навпроти телевізора Кейвеллів і дивиться. У натовпі присутніх батьків, що нашвидку зібрались, пробігає гомін, ніхто не розуміє, що з ним трапилося, — до цього він виступав так упевнено.

— Джозі, — глухо вимовляє він позбавленим будь-якої інтонації тоном, зовсім не схожим на той упевнений розгонистий голос, яким він виступає в залі суду.