Розділ «Частина 1 Рак»

— Маячня, — пробурмотів він, знаючи, що це не маячня.

Він чув, що наближається осине гудіння двигуна. Звук ішов з боку «Діри в стіні» і наростав стрімко. Двигун снігохода, найімовірніше це «Арктик кет»… Але ще наближалася червоно-чорна хмара з кіно всередині, якась страшна чорна енергія.

На мить Генрі заціпенів від сотні дитячих страхів: страшні штуки під ліжком і в домовинах, мокриці, що ворушаться під перевернутим каменем, і шерстистий холодець — залишки від давно спеченого щура, виявлені, коли батько відсунув від стіни грубку, щоб перевірити розетку. А ще зовсім не дитячі страхи: батько, який загубився у власній спальні й реве на весь голос від страху; Баррі Ньюмен, котрий вибігає з кабінету Генрі з перекошеним від жаху обличчям, бо його змусили дивитися на те, чого він не хотів і, можливо, не міг побачити; сам Генрі о четвертій ранку сидить зі склянкою віскі, коли весь світ — млява пустеля, його розум — млява пустеля, до світанку тисяча років і всі колискові зникли. Усі ці речі були в червоно-чорній хмарі, яка неслася на нього, подібно до біблійного блідого коня, усі ці речі та багато інших. Усе погане, що будь-коли траплялось у нього на шляху, тепер наближалося до нього, не на блідому коні, а на старому снігоході з іржавим мотором. Не смерть, але гірше за смерть. То був Сірий.

«Тікай з дороги! — закричав мозок. — Тікай з дороги негайно! Ховайся!»

Мить він не міг поворухнутись, ноги наче налилися свинцем. Поріз на стегні, що залишився від ручки управління поворотниками, горів вогнем. Тепер він розумів, що відчуває олень, спійманий на дорозі світлом фар, або бурундук, який безглуздо стрибає на одному місці перед наближенням газонокосарки. Хмара позбавила його здатності допомогти самому собі. Він здерев’янів на її стрімкому шляху.

Хоч як дивно, з місця його змусили зрушити думки про самогубство. Не для того це бажання було вистраждане п’ятьма сотнями безсонних ночей, щоб його відняла якась мисливська лихоманка. Ні, чорт забирай! Не буде так. Одна річ страждати й мучитись, але дозволити власному заляканому тілу насміятися з цих мук, просто стояти тут і чекати, поки на нього налетить демон… Ні, він не дозволить, щоб це сталося.

І він почав рух. Але той рух був подібний до нічного страхіття, у якому ти насилу пробираєшся крізь густе, як іриска, повітря. Ноги його піднімались і опускались повільно, як у підводному балеті. Невже він біг по дорозі? Біг по-справжньому? Зараз це здавалося неможливим, хоч як пам’ять переконувала його в протилежному.

Проте він рухався, поки завивання мотора наближалось, переростаючи в стрекітливе ревіння, і нарешті дістався до дерев на південному боці дороги. Йому вдалося заглибитися в зарості футів на п’ятнадцять[54], там уже й сніг не лежав, тільки запашна руда глиця була ледь притрушена білим. Там Генрі впав на коліна, схлипуючи від жаху і затискаючи руками в рукавичках рот, щоб заглушити звук. А якщо його почують? Сірий. Хмара була отим Сірим, і якщо вона його почує?

Він заповз за оперезаний мохом стовбур ялини, схопився за нього, потім визирнув із-за нього крізь завісу скуйовдженого спітнілого волосся. У денній імлі він зауважив проблиск світла. Проблиск затремтів, застрибав, округлився й перетворився на світло фари.

Генрі безсило застогнав. Чорнота наближалася. Здавалося, вона затулила його розум, подібно до того як тінь Землі закриває Місяць під час затемнення, наповнила його страшними образами: молоко на підборідді батька, паніка в очах Баррі Ньюмена, худі тіла й божевільні очі за колючим дротом, жінки без шкіри та повішені чоловіки. На мить його розуміння світобудови наче вивернулося навиворіт, як кишеня, і він зрозумів, що заражене все … або може заразити. Все . Причини, що змусили його думати про самогубство, здавалися дріб’язковими перед обличчям нової небезпеки.

Він притиснувся ротом до стовбура, щоб не закричати, відчув, як його губи вкарбували поцілунок у м’яку поверхню моху, продавивши його вглиб, туди, де було волого й відчувався смак кори. Цієї миті «Арктик кет» промайнув повз, і Генрі впізнав фігуру, яка сиділа на ньому, людину, яка виділяла червоно-чорну хмару, що наповнила розум Генрі сухим жаром.

Він уп’явся зубами в мох, закричав у кору, вдихнув шматочки моху, навіть не помітивши цього, і знову закричав. Потім він просто стояв на колінах, тримаючись за стовбур і трясучись усім тілом, прислухаючись до звуку снігохода, що віддалявся на захід. Генрі стояв так, поки звук перетворився на неспокійне завивання і затих остаточно.

«Там десь Піт, — подумав він. — Воно прийде до Піта і до жінки».

Генрі вибрався назад на дорогу, не помічаючи, що в нього знову пішла носом кров, і рушив у бік «Діри в стіні», хоча тепер міг хіба що шкутильгати. Але, можливо, від цього вже нічого не залежало, бо в будиночку вже все було скінчено.

Чим би не було те моторошне, що він відчув, воно вже відбулося. Один із його друзів помер, другий помирав, а третій, бережи його Господь, став кінозіркою.

Розділ 7

Джонсі і Бобер

Бобер знову це сказав. Не «бобризм», а звичайну коротку лайку, яку промовляєш, коли тебе притискають до стінки і ти не можеш інакше висловити жах від побаченого.

— Блядь! От же… блядь!

Хоч як боляче було Маккарті, він подбав про те, щоб клацнути обома вимикачами, ввімкнувши довгі люмінесцентні лампи з обох боків від дзеркала в шафці з ліками і ще одну, в круглому плафоні на стелі. Ці лампи наповнювали кімнату яскравим рівним світлом, яке надавало їй схожості з фотографією місця злочину… але з присмаком сюрреалізму, бо світло не було абсолютно рівним, його мерехтіння було досить, аби розуміти: електрика надходить від генератора, а не по дротах від гідроелектростанції, яка обслуговує Деррі й Банґор.