Розділ «Частина перша. Кривава забава»

— Мамо, встань.

— Хіть і розпуста, поклики плоті…

— Встань!

Голос зрадив маму, але вона таки підвелася, не знявши рук з голови, як військовополонена. Вона ворушила губами. Керрі здалося, що мама промовляє «Отче наш».

— Я не хочу з тобою сваритися, мамо, — сказала Керрі. Її голос зривався і ледь-ледь не тікав. Вона силкувалася його опанувати. — Я просто хочу, щоб мені дозволили жити власним життям. Твоє… мені не подобається. — Вона замовкла, сама з себе перелякавшись. Вона виголосила найвищу хулу, і прозвучало це в тисячу раз гірше за слово на «К».

— Відьма, — прошепотіла мама. — Сказано в Книзі Господній: «Не залиш відьми при житті». Твій батько зробив те, що мав зробити Господь…

— Я не хочу про це говорити, — сказала Керрі. Її завжди тривожило те, як мама говорила про батька. — Я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: відтепер у нас дещо зміниться. — Її очі заблищали. — І їм теж було б добре це зрозуміти.

Але мама вже знову шепотіла щось про себе.

Невдоволена, з присмаком розрядки в роті й темним виром безрадісних емоцій у животі, вона пішла на горище по матерію для сукні.

Там було краще, ніж у комірці, це точно. Будь-що було краще за комірку з тим блакитним світлом і всепереможним смородом поту й власного гріха. Будь-що. Усе.

Вона стала, притуливши до грудей загорнутий пакунок, і заплющила очі, закриваючись від кволого вогника голої, обплетеної павутинням лампи на горищі. Томмі Росс її не кохає — вона це знала. Це було якесь дивне покаяння, яке вона розуміла й на яке могла відгукнутися. Вона лягала спати і прокидалася з концепцією покути ще відтоді, як стала здатна мислити.

Він сказав, що все буде добре — і вони про це подбають. Тобто вона про це подбає. Краще їм нічого не замислювати. Усім так буде краще. Вона не знала, походить її дар від володаря світла чи темряви, і тепер, коли нарешті зрозуміла, що їй нема ніякої різниці, її огорнуло майже невимовне відчуття полегшення, ніби страшенна вага, яку вона несла так довго, нарешті впала з плечей.

Мама продовжувала шепотіти нагорі. То була не «Отче наш». То була молитва з Второзаконня для вигнання бісів.

Із «Мене звуть Сьюзен Снелл» (стор. 23):

Про це нарешті навіть зняли фільм. Я бачила його минулого квітня. А коли вийшла з кіно, мене нудило. Що б важливого не траплялося в Америці, це завжди просто необхідно пересипати цукром, наче воно від того краще збережеться. Так його легше забути. А забути Керрі Вайт — це, безперечно, набагато грубіша помилка, ніж усім здається…

Ранок понеділка: директор Ґрейл і його заступник, Піт Мортон, пили каву в кабінеті Ґрейла.

— Від Гарґенсена ані слова? — спитав Морті. Його губи склалися в джонвейнівську, хоч і трохи наполохану в куточках усмішку.

— Анічичирк. І Крістіна перестала патякати скрізь про те, як її батько збере нам усім клунки. — Ґрейл хмуро подув на свою каву.

— Щось ти наче не крутиш сальто від радості.

— Ні. Ти знав, що Керрі Вайт прийде на випускний?