Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Грапове, – понуро одказує той.

– А де ж людське?

– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж і на двадцять ушир.

І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи копаються його білі руки у сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, грап у столиці гуляє; тепло йому і затишно; весело і розкішно; не знає він ні в чому недостачі, бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість його, німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею орудує; а жид за те гроші носе…

Тепло німцеві, тепло і жидові! Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичі хури; без краю потяглися вони степом до залізниці; а там – залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні ребра – і понесе по всьому великому світу, по всій широкій землі, кинувши дома стільки, скільки треба, щоб не поздихали з голоду робочі руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… Стелеться вона вітром на змочених його потом ланах; а сонце їх золотить своїм ясним світом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всім однаково світить, усім однаково гріє…

І темніє світ у Петрових очах – застилає його важка туга…

Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.

– Що то? – пита Петро.

– Винниця.

– Чия?

– Грапова. Жид куре.

– А то чий палац?

– Грапів. Німець живе…

«А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?» – думає сам собі Петро.

– Торкай, торкай коней! – каже він, одвертаючи своє лице від того…

Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. Постаріли обоє, згорбилися. Не старіє тільки радість у їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.

– А куди, сину, тепер?

– Туди, куди й усі. До університету, у Київ.

– Тепер, сину, небезпечно по тих неверситетах, – каже мати, – ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…

– Петро не той, стара, – перебиває батько, – він не стане з такими якшатися!