Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Товариство з жалем дивилося на його.

– А де ж ваші?

– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб’ється… А ви що за люди?

– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?

– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали – господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б’єшся-б’єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив – те і віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то – чоловік заробив… А чоловік дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. – Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.

– Нащо се? – спитався той.

– Візьміть, дядьку; на ліки буде.

– Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

– От і наші ідуть, – сказав чоловік.

Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

– Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.

Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає, де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

– Жук! – скрикнув Петро.

– Петре! – придавив Жук – і кинулись один одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

– Отак, як бач. Рибу ловимо.