Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Що сказав? збрехав! Сказав: не курю; а в нас, кажу, є семінарист, – може, його…

– Нащо ж ти мене вплутав?

– Тож-то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.

– То завтра скажеш, чого ж?

– Та завтра скажу; а сьогодні мучить… Задумався.

– І кому яке діло було виймати люльку з кишені?! – знову він скрикнув гірко.

– Та ну! Годі! Іди до ягід, – казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.

Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати.

– А тобі дати? – повертаючись до Петра, спитав Попенко. – На! Ягоди добрі. – І він кинув півжмені на постелю. – А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.

Шестірний мов не чув; сидів і дивився в вікно.

– Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певне, думає! – і Жук плюнув.

– Уже ж не про крадіжку ягід, – процідив Шестірний,

– Не про ягоди, то про люльки, – уколов Жук.

Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.

– Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, – крізь сльози мовив Шестірний, – я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з кватирі…

– І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю! – грізно скрикнув Жук.

– Самі нічого не роблять – тільки сплять, та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити – такий гармидер та колотнечу зведуть… Боже мій! Боже мій! – розлягався Шестірний. – І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.

Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: «Бач, як невинуваті розлягаються!» І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тільки важкої ходи Жукової. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав, де він був; нікому і він не казав про се. Каптанок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.

– Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? – не витерпів Попенко.