Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Жук грізно глянув через плече на спину каптана.

– Проклятий карцер! – промовив глухо і сів їсти.

Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискаряючись, блищали, як сніг, з темного кутка хати… Заболіло у Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустивсь на постелю…

На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом. Не швидко Петро Федорович розкрив очі…

І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука… То був сухий і блідний Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста – вони були чорні; огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках – аж усмокталися вони всередину; скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича. Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті: їй не було покою на сьому світі, і не приймала її сира земля!

Поснувавши по хаті, та тінь знову лягла – і в рожевому ранішньому світі знялися її чорнії думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.

І знову йому привиджується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося – підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому сорочка – як сніг; каптанок – як з голочки; усе на йому чисте-гладеньке, як і лице Шестірного – біле-рум’яне; одні тільки очі та зуби давні: очі – з зеленим виблиском, зуби – дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно! Каптан у пір’ї, в пилу; сорочка чорна, пом’ята; обличчя, правда, подовшало трохи, та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмурі-непривітні. Попенко – у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомаджений, надушений… І Петро геть підріс. Він уже у п’ятому класі; Шестірний та Жук – у сьомому; а Попенко – в богословії.

Ніч надворі; холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату, до ясного світла, до блискучого самовара. І коли надворі вітер виє, розносячи снігові замети, обдаючи пізнього прохожого холодними поцілунками, – там, у хаті, у теплому затишку, іде тепла розмова… Очі любо грають, з уст не сходе весела балакуча усмішка – і всі запивають її теплим та пахучим чаєм. Такі вечори часто проводив Петро у своїй рідній хаті. Тепер не те. Кругом померки; світла немає; червоне зарево полум’я гоготить у пузатій порепаній грубі, світить на всю хату, окрашуючи усе в червоний колір: стіни, долівка, шибки – все миготить, мов розтоплене золото…

Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь, на його огненні язики, що, сплітаючись, лижуть з усіх боків сухі дрова. Дрова тріскотять від того гарячого лизання, лопотять огняними іскорками, зливаються в одну хвилю огню… Тремтить та хвиля – то здіймаючись високо угору, то склоняючись набік, – і разом з нею тремтить по хаті червоний світ, а в світові колишуться і бігають довгі тіні…

Тінь Жукова, як і хазяїн її, лежить серед хати на рядні – труситься, мов од холоду; Шестірного – сидить на стульці і, схиливши голову, переходить то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево. Петрову тінь мов хто укопав серед хати – стоїть вона, то підскакує вгору, то опускається униз; а тінь Попенкова ні всидить, ні встоїть, ні влежить. То вона опиниться коло тіні Жукової, задравши догори одну ногу; то сяде і колишеться нарівні з тінню Петровою; то склониться до тіні Шестірного, мов хоче поцілуватися з нею; то заскаче-застрибає по всій хаті, по всіх кутках… Коли тіні стрибають, бігають, трусяться, товариство, не примічаючи того, веде мирну розмову. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків; про їх завзяття, про п’яницькі бенкети, про розбої цілої валки обходу, про попівен, попів, матушок…

– Попенку! – обізвав його Жук. – Оце ти розказуєш нам про свою братію – смієшся, глузуєш з неї. А що ти думаєш за себе? Куди себе приткнеш, де подінешся? Мабуть, як і дід, прадід та батько, поюртуєшся, покрутишся, поки молодий, а там – і собі протертою ними стежкою підеш… Візьмеш за руку яку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів’єш своє кубло та й будеш божу службу правити, нарожденних хрестити, померших ховати, молодих вінчати?.. Чи як?

– Атож! – одказав Попенко. – Учись, учись у сій проклятій бурсі та й покинь хіба на самому кінці? Себто: пливи-пливи та на березі і втопися?.. Ні, може, і погуляю який там рік або два, поки вишукаю багатшу попівну та кращу парафію; а там – пострижуся… Нам один шлях!

– Чого один? А далі вчитись? – пита Жук.

– В академію? Ну її, ще в ченці пострижуть.

– А в університет? Тепер же і вам можна…

– Чого я туди піду? Чого я там не бачив? Хіба мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде; а там – попошукай його! Багато доводилось бачити студентів, що в драних штанях ходять…

– Та-а-к! – одказав Жук і замовк, задумався. – Та воно, і попом бувши, можна людям добро робити, – трохи згодом мовив. – Та ще, дивись, чи не більше, ніж кому другому, бо піп так близько стоїть до народу; люди звикли його батюшкою звати… От і будь їм за батька, Грицьку! Заведи школу – учитися; у свята – народні бесіди, поучай уму-розуму… Погано, що у вас медицини не вчать; вона б якраз пригодилася попові.

– Ту-у-ди! – розтягаючи, одказав Попенко. – Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? Грошей дасть?.. Мужик поки ще темний, то і в бога вірує; а вивчиться – він і церкву забуде, а про батюшку – поминай, як звали! Прийдеться йому коли не з голоду здихати, то над сухарем давитися; та ще й з поученій твоїх він наглумиться…

– Зовсім не так, Грицьку… Зовсім не те… Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш… Тільки роби справжнє добро, а не шукай слави та грошей через його… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п’явки, а грамотні люди.

– Та ради чого я це буду робити? – скрикнув Попенко. – У мене, може, будуть свої діти, котрих треба до розуму довести! Синам – воспітаніє дати, дочкам – придане надбати… бо хто тепер бере безприданок? Хто ж мені усе це дасть? Твоя школа, твій мир?