Розділ «Лихі люди (Товариші)»

Бачиш вас по долинах розлогих?

Чуєш ваші тяжкії пісні,

Ту голодну молитву до бога?! –

шепчуть гарячі уста Петрові…

– І тепер, тільки вийди на шлях,

Ховрашки мов, розкинулись люди

По безкраїх розлогих степах,

І їх пісня тугу мою буде…

Та туга з їх сльозами зросла,

У нужді та неволі кохалась,

Через те і важкая безмірно така,

І, як степ той, – широка, безкрая!

Далі… далі… Степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами…

Городи курні, нечисті, з тиском жидови, що, як черва та, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня з церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі…

Київ! Київ!.. Тихий, мов підземний гомін, разом з забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він – синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег; думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше!.. кватиря на кінці Києва… університет… товариство… Скільки-то його?

З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова… І всі молоді, як перемиті, і всі – хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, з дужими руками помірятися з життям, з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тільки і дивиться уперед, тільки й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тільки, у туманному просторі грядущого горить-сяє ясне сонечко правди!

До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, – до того тільки й назброїлися оці молоді сили! Кожен тільки тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корінням – як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста…

Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро; до його надій приклонив він і свою душу: до його сили приложив і свої руки – і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети. Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тільки хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.

– Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.

– А що? Кажи.