Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Ти, певно, в управителі полізеш? – якось глухо запитав він.

– Атож! Ширша постать – більше нажнеш.

Огонь у печі потухав; перегоріле угілля тліло, та вже не давало того світу. Ще спереду виднілись червонуваті постаті товариства; зате за спиною стояла ніч і заливала все темнотою. При останніх словах Шестірного у печі звідкись невідомо схопився тоненький струмочок огню – видко, знайшовся десь неперегорілий прутик – і огонь освітив усю хату.

Обличчя Шестірного виступило ясне, моложаве, з білими вищиреними зубами, наче збиралося уп’ястись ними в кого-небудь. Обличчя Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, наче стовпець, стояв Попенко, з заложеними в кишені руками; а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збирався сказати: «Годі, перестань! тут не знайти тобі теплого привіту своїм одиноким думкам… Бач, яким холодом навкруги дише!» То було на хвилину. Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти – і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне угілля… Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…

Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон – бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана…

Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор… На столі лежала книжка у жовтій палітурці – та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці – про те ніхто не знав. Знав тільки Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці…

У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного – наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався – і Жук вийшов з гімназії.

Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів: «Петре! тепер мої руки розв’язалися… Сім рік вони були спутані – сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати».

– Як же ти тепер думаєш бути? – питав його Петрусь.

– Так, як і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угору! Це не посліднє наше розставання… ми з ним повинні стрінутись знову – може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так… Одначе, хоч і не кажи; він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця… Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі – знай: оця рука, наскільки зможе, запоможе тобі!

Жук подав Петрові руку – свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись, поцілувались. Жук зложив свої пожитки на віз, сів – і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч’ї облили його лице… Він упав на постелю – і довго плакав, важко плакав… аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поти не прийшов Шестірний з гостей, червоний-веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось сказати Жукові – і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.

– Таки здобувся свого… А й огнем же грав! – вимовив він, зітхнувши.

Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменшалося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися – і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю – і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр; гогонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір’їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснулися підвалини; загуло-зашуміло в повітрі…

Дощ, як з відра, линув на землю – і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, потьоки з гір, стрибаючи на переступах, в’ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашковим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком…

Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики – і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця: вони і собі молилися – молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!

Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць – і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон, довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, вискочив – і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.

Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадійно махнули рукою, зо зла сплюнули – і собі простяглися, мов собаки, на своїх нарах… Сказано: злі, лихі люди!

Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно; як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому; додивлявся, які кривульки чертили блискавиці… Коли ж усе затихло, як занімів надвірний гомін, – знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по їй знайомі тіні…

Ось він мчиться додому – вільний, скінчивши гімназію. У його, пилом припалій, голові зароїлися усякі думки. Сонце стоїть серед неба – і світ його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив’ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці… навздогін йому понеслися його думки.

– Чиє се поле? – пита він у машталіра.