Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тільки все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував – буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи… Чого краще? Щоб не далеко ходити – ти бачив наших рибалок?

– Ні.

– Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна і страви зварити, хліба тільки візьмемо з собою.

– Добре! добре!

Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, – по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

– Що то – сіно? – спитався хтось.

– Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тільки поверх його лежали сітки та геть одсторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.

– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

– Не ходи туди. Там немає нікого.

– Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.

В курені було вогко; трухла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген аж у самому кутку, на розісланому сіряку, лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

– Здорові були! – привітало його товариство.

Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:

– Здорові.

– Що це ви, дядьку, недужі?

– О-ох!.. бодай не казати! – і безнадійно махнув рукою.

– Що ж у вас болить?

– Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки, – і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що, мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. – Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече – так болить! Пальців не можна зігнути… О-ох! – Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.