Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.

– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – і, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

– Петре! – через скільки часу попитав він. – Ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь.

Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?.. – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.

Сонце сідало; стіни потемніли; тільки на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скільки раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату.

Постать Шестірного ворушилася проти вікна – чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.

– Чи в хаті є хто, чи чорт має? – крикнув Попенко, убігаючи в двері. – Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!

Він чиркнув сірничком – і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.

– Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала – з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти, скільки схочу.

– Та тут, брат, біда! – чухаючи потилицю, похвалився Жук.

– Яка біда?

– Надзиратель був.

– Ну?

– Узяв люльку і тютюн.

– Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?

– Тож-то й є, коли б на видноті клав – і жалю не було. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь – люлька вже в руках у надзирателя.

– Що ж ти сказав?