Розділ «Лихий попутав»

– То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні… Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі, чи ні?

– Та йдучи, – кажу, – з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.

– Ну то будемо ж обідати.

Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:

– А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячно? чи на своїй одежі, чи на моїй?

– Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?

– Та хто тебе знає, що ти хочеш?

– І я не знаю, – кажу. – Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.

– Та дівчина, що у мене була, п’ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.

«П’ятнадцять карбованців! – подумала я. – Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!»

– Та коли за п’ятнадцять, – кажу їй, – та служила, то й я за п’ятнадцять згодна.

– Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок – двічі.

– Та вже, – кажу, – люди якось служили, то й я буду.

– Ну добре.

Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.

Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене – мені якось і соромно… Мовчу вже, роблю та радію, а п’ятнадцять карбованців так і вертяться у мене на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити… «Куплю зараз, – думаю собі, – скриню, куплю дві хустки: одну велику – жовтогарячу, а другу – шовкову; куплю плахту – не буду у спідницях ходити, – наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап’янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди – вона така добра…»

Отак усе й думаю собі; сказано – рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася… та й не пізнала: лице розгорілося, і очі грають… аж підскочила… Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!

Ото і зосталась я у Мотрі. Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годину-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так тихо-мило. Як згадаю життя своє у дядька, то й сама себе лаю… Чом я, дурна, давно сього не задумала? Уже б досі більше добра мала, ніж сама дядина! То знову таке подумаю: що, якби мене взять та уп’ять повернути до дядини – чи годила б я їй і тепереньки, як тоді? Чи мовчала б на її докори?.. Ні, не годила б і не мовчала! Бо поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю.

Отак собі й пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Обжилась я з містом, як з селом; ще воно краще мені здалося, ніж своє рідне гніздо. Кругом усе дівчата: там Явдоха, там Христя, там Марина… Іноді увечері, під неділю, зійдемося на вигін за містом, де вітряки стоять, та як заспіваємо пісні – аж на усе місто чути… А в мене ще тоді й голос був – такий дзвінкий та тонкий, що як візьмем якої пісні, то аж під небо сягає! Городяни, поки ще мене не знали, то казали: «ото яка на печінку здорова!». А як дозналися, де я служу, то стали господині казати: «Ото у вас яка дівка співуча! Як поведе голосом, то неначе батогом по серцю стьобне!».

І парубки у місті кращі, ніж у селі. Там усе у ягнячих свитках та вибійчаних штанях і літом у шапках; а тут – у сукняних чумарках, у китаєвих штанях, чоботи такі маленькі, на високих каблуках; все підперізані каламайковими добрими поясами, літом – у картузах, а зимою – у шапках. Йде, бувало, улицею який – як картина! Так би на його все й дивилася, нікуди очей не зводила…