Розділ «Лихий попутав»

– А коли вернуться?

– Увечері.

Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.

– Що се ви шиєте?

– Та се сорочку, – каже.

– Нуте я вам поможу.

Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться…

– Чого се ти до нас прийшла? – питає через скільки там часу.

– Найматься, – кажу їй, – коли наймете.

– Наймем! наймем! – аж скрикнула. – Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає… «Коли б, – каже, – мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила…»

– То оце ж і я прийшла.

– А ти у селі служила де? – питає мене.

– Служила, – кажу їй. – Та що моя служба?!

– Як? – пита. – Хіба не заплачено тобі?

– Та мені ніхто й не платив ніколи, – кажу їй. – Я у дядька жила, на його дітей робила – так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця…

Так сидимо собі, балакаємо… Коли двері скрип – аж і господиня, Мотря, іде.

– Здорова, – вітає мене, уступивши у хату, – а я тебе вже давно дожидаю.

– Здрастуйте, – одвітую їй, – оце ж уже і я прийшла.

– А що ж ти так пізно?

– Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої – все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.