Розділ «Лихий попутав»

Люди, йдучи повуз двір, одно заздряться на наші стоги.

– От, – кажуть, – десь Луценко з сотню десятин заорав, що такі стоги понавертав!

А ми, тільки що звозили, годинка стоїть – зараз за ціпи: дядько, я та Івась, старший син дядьків. Перемо так ціпами, що, мабуть, аж на край села чутно. Поки глибока осінь настала, то у нас уже увесь хліб вимолочений був. Солома одна стояла – отакими ожередами!

За тиждень до покрови ми обробилися. Далі уже і робота хатня, легше б було, та мене лихо спіткало. Після покрови пішли дощі, густі-прегусті та холодні, осінні дощі. Одного разу цілий такий день я перебула надворі. Увечері щось мене тре, мне, руки і ноги судомить, усю докупи зводить, а голова так кругом і ходить.

– Ох мені ж лихо! – думаю. – Не дай, господи, занедужаю. – Та як на те, на третій день мені уже й на світ глянути не дає: голова болить, ходором ходить, не можна мені ні піднятися, ні підвестися.

Спершу усі коло мене взялися: і сього, і того – не помагає! Лежу, як колода. Як лежу, то все б, здається, узяла і зробила, а підіймуся, так і гримну… Що його у господа милосердного робити? Бачу, вже на мене усі косо дивляться: то чого дитина кричить, то нікому пшона стовкти, то печі вимазати…

– Коли б же, – кажу їм, – не моє лихо тяжке, то хіба б я й не зробила? Якби можна, проти сили взяла, та бачите – мені й підвестися не дає.

– Та воно то так… не так підвестися, як… – одказують мені, промовчуючи.

Що скажеш? Мовчиш уже. А тут, дивись, дитина розкричиться, візьмеш його погодувати… Чим? Сама нічого у рот не беру – де ж те молоко візьметься?.. Візьмеш шматок черствого хліба з остюками, нажуєш, розмочиш тепленькою водицею, замотаєш його в ганчірочку, ткнеш у рот – на, мов, їж та мовчи!

А настане ніч, то чого тільки у ту ніч не передумаєш, чого не перегадаєш? Та все якесь у голову лізе таке неподобне.

Найпаче пам’ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я… Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна… Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем. Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування – все-все, до самого непримітного…

І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі – гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі – жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі – зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, – не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали – вставай, світи і знову за гребінь; далі – як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки…

І став він перед моїми очима, він з товаришем… їх розмова… регіт… страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала… Дивлюся на дитину – лежить, рученята згорнуло… Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають… І здається мені – він коло мене, до мене руки простягає… От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна – хап дитину за горлечко… Як скрикне воно на всю хату, як лелесне – аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю… «Цить, цить, – кажу, – щоб хоч ті не почули».

Так пролежала я аж два тижні. Бачу, усі наші немов подуріли… Дядина і не дивиться, діти, знай, Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс… «Цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!»

Як мені все те було слухати? А тут ще й дядина:

– Доки ти, – каже, – будеш лежати? Лежати прийшла чи що до нас? От уже, слава тобі, господи, третій тиждень пішов, як ти хворієш, на гарячку лежиш, без пам’яті хліб їси!

– Бодай, – одказую не стерпівши, – кожному так, то, може, б тоді й мені віри дойняли.

А тут і дядько обізвався:

– Що ж ти, умирати прийшла до нас чи що, та ще й з дитиною?

– Хіба ж, – кажу, – я у вас не заробила того, щоб поховати, як умру?