Розділ «Лихий попутав»

– Який твій заробіток? От заробила лежачи…

Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й упала зразу.

– Господи! – думаю. – Або смерті дай, або здоров’я!

Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи – ні, не зможу.

Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п’яніший землі.

– Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! – Та до мене.

– Постійте, – кажу йому, – за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!

– Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!

– Я піду, – кажу йому. – Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.

– А їла що? А годували ми тебе дурно? – присікалася дядина.

Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.

Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.

– Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся!

Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.

– У волость, – каже, – треба жалітися.

Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:

– Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися, як слід.

Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.

– Не дали, – каже. – Мало, – каже, – вона у нас то сього, то того переїла та перевела – не дамо!

Сиджу я та плачу: «Бодай вас, – кажу, – черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з’їла!» А сусіда: