Розділ «Лихий попутав»

– Дома.

– Що ж вони роблять?

– Лаються.

– За що?

– Господь їх знає! Батько п’яні прийшли, так мати їх і напали.

Увіходжу в сіни – справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе…

Уходжу в хату.

– Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.

– Здорова! – мовить приязно до мене дядина, а дядько сидить біля столу, підпер голову рукою, шапка аж на потилиці… Подивився він на мене, якось страшно п’яними очима провів і хитнув головою… Шапка йому аж на очі насунулась.

– Ну, здорова!.. А що скажеш?

– Що ж я скажу? Прийшла до вас – та й годі.

– Прийшла? – і посунув шапку на потилицю. – Прийшла? А якого ж нам з міста гостинця принесла?

– Якого ж вам гостинця? – питаю.

– Крикливиці?.. га, крикливиці?.. Шкода, брат! – і махнув рукою. – У нас і без того не малі крикливиці у хаті! Буде з нас і своїх крикливців. – Та й голову схилив на груди.

Дядина подивилась на його гостро-гостро, от наче ножами – очима пройняла.

«От і найшла, – думаю, – у лиху та нещасну годину! Ще тільки на поріг, а вже тобі і крикливицями очі вибивають!»

Одначе дядько, поточуючись, знявся і пішов надвір, а дядина підсіла до мене. Розпитує у мене то про те, то про друге, роздивляється моє убоге збіжжя, хвалить керсетку, спідницю.

– То се ти, Варко, до нас, може, прийшла жити? – питає.

– До вас, кажу, коли приймете. Однак на чужих робила, то й на вас буду. ч Порадилися ото ми собі; зосталася я.

Спершу мені так добре було, усі до мене такі ласкаві – і старі, і малі; усі вітають, розпитують про місто, розказують свої випадки. Та се поки обсілася; як же обжилася трохи, то зараз і почали гострі спички у серце заганяти. Спершу дядько, п’яний, – на догад буряків – дайте капусти! – почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми, і без дітей, та все до його, на його шию, об’їдати та оббирати; там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою, а там і діти, одно по другому – то вщипне, то вдряпне «прокляте байстря», як його завжди величали. Я мовчу та всім годжу. Роблю, як не перервусь: чи піч полупалась – я вже й вимазала, чи около треба шпарувати – я вже і глиняники розвела. А настали жнива, то я, було, рідко коли й дома ночую: все на полі. Іноді так наморишся – рук, ніг не чуєш, спини не розігнеш… Друга б покинула все, пішла світ за очі, а я гляну у ту сторону, де дитина у снопах спить, промовлю: «Он де моє лихо, що мені очі зав’язало!», умиюся гіркими та й знову за роботу. Ніколи я ні до того, ні після того так щиро не робила, як у те літо; думка – працею їм догоджу… Як позвозили снопи у тік – отакі! Стоги понакладали і жита, і пшениці, і всякої пашні.