Розділ «Бурлачка»

Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пилом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.

– От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час уже додому! – закричали дівчата. – Але потривайте, дівчата! Ще побачимо, як хлопці зариють носом об землю!

– Або дівчата! – закричали хлопці.

– О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом! – обізвались дівчата.

Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як виточений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі. Василина спала, як мертва, а її лице світилось якимсь світом, у котрому просвічувалось одно добро.

Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з хати.

– А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! – крикнув Мина.

– Мабуть, Мина! – обізвались хлопці з сіней. – А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.

Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.

Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві молодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату кури, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і доставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя вилетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, перекинула горщик і сама з горщиком впала додолу.

Василина прокинулась й озирнулась по хаті.

«Господи, де це я? – подумала Василина. – Здається, неначе в Комарівці у батьковій хаті… ні, неначе у Журавці у пана Ястшембського в пекарні… Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».

У той час прокинулась Марія, схопилась й сіла. Василина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.

– Василино! Чи ти спиш? – спитала Марія.

– Ні, не сплю, – обізвалась Василина.

– А чом же ти не встаєш?

– Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову каміння.

– Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? – сказала Марія.

– Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе поламались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною, – бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляючись на пом’яту хустку. – Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.

– Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.