Розділ «Бурлачка»

– Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш, – сказала Марія. – Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.

– Та й гарна ж ця друга Марія, – сказав Мина, – та шкода, що в хаті поночі. Дай лишень, Маріє, світла!

– Не дам, нехай кортить, – сказала Марія.

Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.

– Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки, – сказав Мина.

– Як вип’ємо одно, то й друге принесеш, – сказала Марія, крутячи перед Миною головою.

При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.

– Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? – спитала скрипка.

– А хто любить грибки,

А я печерички;

А хто любить дівки,

А я молодички!

– затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.

– Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? – спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.

– Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати, – сказала Василина, одхиливши назад голову.

– Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! – сказав Мина, вхопивши Марію за плече.

– Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь, – крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.

– Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди, – сказав Мина і сів попліч з Василиною.

– Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу, – сказала Василина, посунувшись од Мини.

– А кому ж ти скажеш правду? – спитав Мина.