Однак не слід вважати, що мікориза - обов'язкова форма існування більшості видів грибів. Швидше навпаки - це один із способів розвитку грибів у природі. Вони досить строго вибирають собі "покровителів". Ось чому ми знаходимо підберезовики у березових гаях, а підосичники - в осикових чи вільхових насадженнях. Однак дерева можуть мати чимало різних грибів-мікоризоутворювачів. Наприклад, у сосни звичайної таких мікоризоутворюючих грибів нараховується понад 40 видів. Якщо тимчасово на ділянці лісу не виявиться потрібних рослин-постачальників, то гриби продовжують рости в ґрунті. Вони зберігаються там дуже довго. Проте на таких ділянках, як правило, гриби не утворюють плодових тіл.
Явище мікоризи - це не просте співжиття грибів з вищими рослинами. Тому його не можна розглядати, як взаємовигідне існування двох різних організмів. Є ще багато неясного і в самому процесі перетворення речовин та в їх пересуванні між грибом і вищою рослиною. Важливо одне: мікориза створила можливість цим організмам повніше використовувати запаси поживних речовин, і це виявилось, позитивним кроком в еволюції всієї системи рослин, що утворюють лісові насадження.
Коли йдеться про гармонію співжиття між різними видами рослин, часто згадують орхідеї. Ці чарівні рослини в союзі з грибами досягли такого високого рівня залежності, що втратили здатність самостійно розмножуватись.
Співжиття орхідей з грибами вперше дослідив та описав французький ботанік Ноель Бернар. Він вивчав одну з орхідей помірних широт. Цю орхідею називають гніздівкою, і її можна часто зустріти в листяних, а також у соснових лісах України. Вона живе за рахунок відмерлих органічних решток рослин. Над поверхнею землі піднімається лише квітоносне стебло з кількома десятками жовтувато-бурих квіток та лускоподібних листків. Гніздівка не має хлорофілу: тому вона не зелена і сама не здатна фотосинтезувати Іноді стебла її настільки слабкі, що не мають сили пробитись крізь верхній шар ґрунту, і тоді квітки розпускаються без денного світла. В ґрунті розвиваються товсті корені гніздівки, що за формою нагадують пташине гніздо. Це і послужило підставою для назви орхідеї. Так от, поживні речовини гніздівка одержує від грибів, які створюють мікоризу з її коренями. Інакше орхідея не змогла б споживати органічні речовини з решток рослин. Але не це здивувало французького дослідника, бо співжиття орхідей з грибами було відоме і до нього. Справа в тому, що Бернарові тривалий час не вдавалось розмножити гніздівку насінням. Молоді проростки, якщо вони взагалі з'являлись, через деякий час витягувались і гинули. Одного разу, викопуючи гніздівку з плодами, які утворилися під поверхнею ґрунту, вчений помітив, що все насіння в плодах проросло. Проростки гніздівки були зовсім не такими, які звик бачити вчений у власних лабораторних дослідах: короткі, бульбоподібні, міцні. У клітинах у прикореневій частині проростків він виявив розгалужені нитки якогось нового організму. Бернар вирішив, що це може бути грибниця, якою заразилися проростки гніздівки від материнської рослини. Тоді дослідник приготував поживний розчин. Туди він висіяв насіння гніздівки. На цей раз воно не тільки дружно проросле, а й дало типові для виду проростки: бульбо-подібні й короткі. З них виросли цілком здорові рослини, тоді як в інших варіантах досліду, де поруч з насінням не було грибниці, виростити гніздівку не вдалось.
Так було розгадано одну з найдивовижніших загадок у розмноженні орхідей. Після цього декоративні орхідеї не лише стали поширеними в культурі, а й у селекціонерів. Однак і тепер для розмноження орхідей з насіння доводиться докладати чимало зусиль.
В процесі еволюції орхідеї пристосувались до складного симбіозу з грибами. Тільки деякі види з 20-25-тисячної родини можуть обходитись без допомоги грибів. В плодах-коробочках у орхідей міститься величезна кількість дрібних, як порошини, насінин. У місцевих видів їх може бути до кількох тисяч, а в тропічних - навіть кілька мільйонів. Достигає це насіння довго, від 2 до 18 міс. Насінина має пористу оболонку, заповнену повітрям, і недорозвинений зародок, позбавлений до того ж поживних речовин. Легке насіння розноситься вітром. Якщо воно потрапить у сприятливі умови, де знайде свого спільника-гриба, такій насінині призначено створити повноцінну орхідею. Коли ж не знайде - гине. Ось чому так багато насіння потрібно орхідеям, а так мало їх зустрічається в нашій природі.
Більшість грибів, які вступають в союз з орхідеями, належить до примітивних базидіоміцетів - ризоктоній Насінина швидко вбирає вологу і бубнявіє. Створюється зародкова бульбочка з кореневими волосками. На цьому етапі в бульбочку проникають нитки гриба. Вони забезпечують зародок необхідними поживними речовинами, і він розвиває брунечку, потім - листки і стебло. Однак розвиток молодої орхідеї триває дуже довго, іноді понад 10 років. Гриб проникає у клітини коренів і кореневища. Там він розростається, створюючи ті самі галузисті нитки, що їх побачив Бернар. Гриб з коренів та кореневища в інші органи рослини не проникає. Мабуть, орхідея перешкоджає дальшому проникненню гриба. Отже, такий союз теж побудований на боротьбі двох організмів. У проростаючих насінин ця боротьба може навіть закінчитись загибеллю проростка орхідеї. Навіть в коренях і кореневищах орхідей нитки гриба частково розчиняються клітинами рослини-господаря, які живляться за його рахунок. Власне, кореневі бульби, які характерні для орхідей, є саме тим грибним захворюванням, яке використовує рослина-господар. Це своєрідні комори, де орхідея утримує нитки гриба і споживає їх в міру необхідності. Симбіоз гриба з орхідеями характерний не лише для рослин, які живляться рештками органіки. У молодому віці більшість орхідей вступає в союз з грибами. Пізніше фотосинтезуючі види орхідей переходять на самостійне живлення, використовуючи мікоризну грибницю лише як джерело побічних продуктів. Орхідеї, що втратили здатність до фотосинтезу, існують лише за рахунок симбіозу з грибами.
На Україні поширено близько 60 видів дикорослих орхідей. За красою квіток вони поступаються представникам тропічних лісів. Серед них є види з яскравими, великими і запашними квітками. Найвродливіші з них черевички зозулині. Це багаторічна трав'яниста рослина з повзучими кореневищами і невисокими прямостоячими стеблами, вкритими широкоеліптичними листками. Квітки великі, до 6 см у діаметрі. Вузькі червоно-коричневі пелюстки квітки створюють характерний хрест, на фоні якого чітко виділяється черевичкоподібна губа. Вона яскрава світло-жовта, з внутрішнього боку волосиста і вкрита червоними плямами. Але ця квітка цікава не лише своєю красою. Черевичок ботаніки вважають одним з найпримітивніших представників орхідей. Справа в тому, що в більшості цих рослин збереглась тільки одна тичинка в квітці, тоді як у черевичка їх дві і є навіть недорозвинена третя. Запилюють черевички дикі лісові бджоли. їх приваблює яскраве забарвлення квітки та ніжний ванільний аромат. Коли комаха потрапляє через вхідний отвір у черевичок, то назад їй вибратись досить складно: гладенькі та круті стінки не випускають її. У глибині черевичка бджола знаходить отвори, куди вона може потранити лише після того, як проповзе під приймочкою маточки і зачепить хоч один з двох пильників. Отже, своєрідна будова квітки - це лише засіб примусити комаху ефективно виконати запилення. Цікаво, що рослина не виділяє нектару, отже, всі надії бджоли у цьому випадку марні. Однак яскраві квітки так привабливо пахнуть і вони такі яскраві, що бджола відвідуватиме їх знову і знову, виконуючи при цьому роль дармового носія пилку.
Ще досконаліше експлуатує комах-запилювачів інша орхідея - зозулинець. Більше двох десятків зозулинців зустрічається на вогких луках нашої республіки. Вони чимось подібні до конвалій формою листків та розмірами стебел. Лише на листках багатьох зозулинців можна побачити характерні червонуваті плями, чого у конвалій немає. Дрібні квітки у стрімких суцвіттях-колосах можуть бути ліловими, пурпурними, а інколи й білими.
Орхідеї - справді незвичайний витвір природи. Вони навчились жити за рахунок грибів. У такий спосіб деякі орхідеї змогли повністю перейти на микоризнии спосіб живлення і позбавились необхідного для більшості рослин фотосинтезу. У кореневих бульбочках вони утримують нитки гриба, наче у коморі, використовуючи їх за потребою. Квітки орхідей - один з найбільш досконалих механізмів для запилення комахами, бо саме в цих квітках форма і вміст дають змогу з максимальною раціональністю використати свій генетичний фонд і самих комах як носіїв пилку.
Все це сприяло поширенню орхідей. Вони ростуть високо в горах, лісах, на болотах, в степах і в оазисах пустель. Якщо в помірних широтах орхідеї пристосувались до життя серед трав, то в тропіках вони перемістилися в крони дерев. Там орхідеї ростуть на розгалуженнях гілок і в дуплах. їх корені звисають у повітрі, споживаючи вологу з навколишнього середовища. Такі орхідеї належать до групи рослин-епіфітів, яких чимало в тропічних лісах. Серед тропічних орхідей багато лазячих видів. їх стебла підіймаються вздовж підпори, а повітряні корені закріплюють рослину всюди, де знаходять придатний для цього субстрат. Чимало теплолюбних видів орхідей розселюється біля мурашників. Ці види містять в насінні краплі олії, якою живляться мурашки. Комахи прогризають в стеблах орхідей систему ходів. Рослини терплять - за те вони мають в мурашках надійних охоронців та добровільних сіячів власного насіння.
У багатьох південних видів орхідей-епіфітів у тканинах коренів оселюються синьозелені водорості. Справа в тому, що повітряні корені цих орхідей пористі, заповнені повітрям. Нині важко судити про роль синьо-зелених водоростей в коренях орхідей.
Орхідеї - вінець еволюції рослинного царства. Жодні інші рослини в природі не мають такого досконалого пристосування до умов проростання. Однак всі ці результати еволюції не витримують конкуренції поруч з розвитком сучасного виробництва. Тому на деградованих площах орхідеї одними з перших випадають із складу рослинних угруповань.
У флорі України поширено до 19 видів плаунів. Це дрібні, переважно сланеві рослини з листками, які нагадують листки мохів. Тому не дивно, що К. Лінней відніс плауни до мохів. Плауни ростуть в лісах, на вогких луках, у високогір'ях. Але вони, як правило, ростуть поодиноко, і тільки плаун булавовидний може іноді створювати невеличкі зарості. Всі плауни - самостійні фотосинтезуючі рослини. Вони мають справжні корені, тому воду і мінеральні солі вбирають з ґрунту теж самостійно. І все ж в розвитку плаунів є період, коли вони вступають у союз з грибами.
Заростки плаунів служать місцем утворення статевих органів. Після запліднення яйцеклітини розвивається молодий плаун. Він живиться за рахунок тканин заростка протягом кількох років. Молодий плаун, який розвивається із заплідненої яйцеклітини, виростає на заростку цього ж плауна, що виник з спори. Отже, у циклі розвитку цієї рослини є два покоління: одне створює статеві клітини гамети, а друге, тобто сам плаун,- спори на листках стробілів. Кожне з цих поколінь живе самостійно досить довго. Життя гаметофіту, або заростка, пов'язане у більшості випадків з грибами. Завдяки такому союзу підземна бульбочка заростка розвивається багато років. Спорофіт, що з'являється безпосередньо на заростку, спочатку живе за його рахунок, тобто паразитує на тілі материнської рослини. Цей паразитизм продовжується досить довго, хоч молодий плаун має зелені листки і фотосинтезує. Поступово гаметофіт-заросток відмирає, а спорофіт переходить на самостійне живлення. Ось які складні перетворення відбуваються в житті цих давніх за походженням рослин. Спочатку симбіоз з грибами, потім паразитизм, що поступово замінюється фотосинтезом, тобто самостійним живленням. Який же тривалий процес еволюції повинні були пройти плауни, щоб виробити у собі такі незвичайні пристосування.
Багато подібного можна знайти і в циклі розвитку вужачкових папоротей. Хоч ці рослини називають папоротями, але за зовнішнім виглядом вони наче поєднали риси плаунів та папоротей. Листки вужачок значно більші від листків плаунів, хоч рідко бувають великими, як у папоротей. Листки вужачкових можуть бути еліптичними, наче у конвалії, чи розсіченими, як у анемони. У флорі України існує лише кілька видів цих папоротей. Вони ростуть дрібними і рідко перевищують 20 см у висоту. Вужачкові ростуть серед трав, але зустрічаються рідко. Вужачкові не утворюють спор на нижньому боці листків, як папороті.
Розвиток спор теж дуже подібний до розвитку спор плаунів. Спори вужачкових довго не проростають після висипання на землю. Поступово вода заносить їх ґрунтом чи замиває в ґрунт. Тоді через кілька років вони проростають під землею. З проростаючих спорів розвивається заросток, або гаметофіт. Він м'ясистий, бульбочкоподібний, зовсім позбавлений хлорофілу. Проте, якщо гаметофіт випадково потрапить на поверхню ґрунту, то частина його клітин може зазеленіти. Це свідчить про те, що заросток може фотосинтезуватн Однак повного позеленіння гаметофіту не відбувається. Він живе в ґрунті за рахунок грибів-симбіонтів, які розростаються в його клітинах. Життя заростка триває 10 і навіть 20 років. За цей період він може вирости до 5-6 см і навіть галузиться. Окремі галузки заростка, що потрапляють на поверхню ґрунту, теж зеленіють. Після запліднення яйцеклітини, як і у плауна, починає розвиватись молода рослина спорофіт. Спочатку вона живе на заростку, а на поверхню ґрунту пробивається лише зелений листок молодої вужачкової папороті. Потім у неї утворюються корінці, а заросток відмирає.
В циклі розвитку вужачкових папоротей повністю повторюється послідовність розвитку плаунів: симбіоз з грибами, паразитизм, а вже потім самостійне живлення за рахунок фотосинтезу і коренів. У природі вужачкові папороті зустрічаються рідко, значно рідше плаунів.
В природі такі види рослин, в яких ця властивість виражена особливо оригінально. В пустелях Південної Африки ростуть дивовижні "живі камені". Насправді це рослини, що належать до родини айзоо-нових. Над поверхнею ґрунту підносяться лише кінчики соковитих листків, що мають вигляд каменів. Самі ж рослини ховаються від пекучого сонця в ґрунт. Надзвичайно цікава сама конструкція листків. Верхній шар покривної тканини прозорий. Під ним містяться великі клітини паренхіми, які теж не мають хлорофілу і тому прозорі. Вони виконують роль розсіювачів сонячних променів. Тому лише частина цих променів потрапляє в нижні шари клітин, які містять хлорофіл і фотосинтезують. У такий спосіб рослина захищається від перегріву.
Не тільки у тропічних рослин є така конструкція тіла. Подібне явище можна побачити і в досить простих місцевих рослин - сланевих мохів-печіночників. Проте вони не ховають свої хлорофілоносні клітини від сонця. Причина тут інша. Верхня частина слані печіночника виглядає пористою, бо в ній хлорофілоносні клітини досить помітно відстоять одна від одної. Між ними простір, зайнятий повітрям. Через це складається враження, що зелені клітини печіночника існують незалежно. Насправді все це один організм моху, фотосинтезуючі тканини якого мають спеціальні повітряні камери. Це і є оранжереї печіночника. Зверху оранжереї вкриті прозорим захисним шаром оболонки, а в повітряних камерах містяться стовпчики хлорофілоносних клітин.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Товарознавство продовольчих товарів» автора Бірта Г.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Симбіоз серед рослин“ на сторінці 2. Приємного читання.
