Розділ «Дохристиянські вірування»

В разі кривди, земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа 16. 31–33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: «Бодай тебе земляпоглинула!». Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований — не згниє. Звідси пішло й прокляття: «Бодай тебе Свята земля не прийняла!»

Земля, за народнім віруванням, покоїться на водах океану. Це стародавнє вірування ще юдейське, — в Псалтирі читаємо 24. 2: «Заклав Бог землю на морях, і на річках її встановив».

Пор. Молитва на Хрещення в Требнику: «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах».

Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. «Шостоднів» Василія Великого (| 379 р.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй «Християнській Топографи» писав, що світ чотиро-кутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід— Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце — це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору.[12]

Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: «Бесіда трьох Святителів» читаємо, що земля пливає по великому морю, а тримається на 3 китах великих і на 30 малих; ці останні закривають 30 морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи.[13]

В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: «Повелі Бог в морі зо китом от'іти от міст своїх, і поїде вода в си оконци (морські) на землю.[14] В «Повість града Ієрусалима» читаємо: «А рибам мать — кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє».[15]

Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в «Молитві о храмині»: «Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні».

Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: «Плюй, Сатанаїле!» І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув — скелі.[16] Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.

Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка: Коли не било знащада світа, Тогда не било Неба, ні землі, Ано лем било синєє море, А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: То спустімося на дно моря, Та дістанемо дрібного піску, — Дрібний пісочок посіємо ми, Та нам ся стане чорна землиця. Та дістанемо золотий камінь, — Золотий камінь посіємо ми, Та нам ся стане ясне Небонько, Ясне Небонько, світле соненько, Світле соненько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки.[17]

На горах та холмах любили міститися боги, — тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить жидам: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), І не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Праві да, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесення), — іншого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися. Найбільша клятва, як подано вище, — це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор, у Куліша IV. 285: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького І. 471 («Рус. Письм», Львів): «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає» («Земля» 286).

В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсти, то такої присяги ніхто не зламає». 405. «Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!» 408. «Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?» (щоб ви повірили). 355.

У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями: «Земля жива, — вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Яклюди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона — наша мати, вона — свята! її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? — Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…

«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця — прости Господи — як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти — задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона Свята, й гнівається… (Б. Грінченко, т. II ст. 335–336, 1963 р.).

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо єго уж боїться, і утікаєт от него.»

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс. 105. 38), що буде пімщено (Буття 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев. 17. 13, Втор. 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниций, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падениє многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».

5. Вода