Розділ ««І суджено мертвих…»»

Уже в наш час на чіткому знімку плащаниці, яку проявили і збільшили на сучасній комп’ютерній техніці, з’явилося обличчя з каштановим волоссям і світлішою бородою. За свідченням антропологів обличчя «однозначно належало до індоєвропейського типу.» Подальші дослідження дозволили визначити зріст — він дорівнює один метр вісімдесят сантиметрів.

Отож людина, яка дала віру дітям Яфета (яфет — світлий), і сама була світловидою з блакитними очима, до того ж високого зросту.

Цікава деталь. Біблію відкриває «Книга Буття», в якій зокрема йдеться про Ноя та його синів Сима, Яфета і Хама, а завершує перше розлоге пророцтво на дітей Яфета — «Об’явлення св. Івана Богослова». У пророцтві цім, як показав матеріал книги «І бачив я звірину…», ключову роль відведено нащадкам Мешеха й Тираса, а саме слов’янству.

13. Якщо взяти синів Яфета у тій послідовності, в якій їх подано в Біблії, а саме: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешех, Тирас і простежити з’яву народу кожного з них на історичній арені, то можна спостерегти, що саме у такій послідовності і з’являлися царства.

Так, народ, який походив від Гомера — старшого Яфетового сина — був відомий ще за часів пророка Єзекіїля. Греки називали тих людей галатами, а в історії вони відомі, як кімерійці.

Магог — родоначальник скіфів і скіфської держави.

Мадай започаткував мідян і державу Мідію, яка у стародавні часи займала частину Персидського царства та межувала з Каспійським морем і Вірменією. Це було велике царство, яке проіснувало до 556-го р. до н.е.

Яван (Іаван) — родоначальник племен іонян, тобто — греків. Під цим іменем розуміють стародавню Грецію. То була також велика й могутня імперія, культура якої вплинула на все людство. Нинішня Греція — тільки невелика частина тієї імперії.

Тувал — назва народу; відомо, що він мешкав у землі Магога (скіфії) під владою Гога. По-іншому Тубал. Тиверійці (від імені римського імператора Тиберія), вихідці з Галілеї — батьківщини Ісуса Христа. Вони пішли до Дніпра, а звідти — до Карпат, де змішалися з полянами. Так виникла Галичина. (Ю.Канигін).

Мешех — родоначальник мосхів (московитів), народу, який жив між Каспійським і Чорним морями, а потім мігрував на Північ, аж до Москви-ріки. Цей народ засвітився на історичній арені зовсім недавно. Власне, він ще не зійшов зі сцени.

І нарешті Тирас — перше біблійне ім’я слов’ян, що населяли район Дністра. Згодом цей народ став зватися Рош (Рос). Тобто це вже були руси чи протоукраїнці.

Таким чином п’ять із семи нащадків Яфетових синів послідовно, у відповідності з часом народження сина, з’являлися на видноколі історії і сходили з нього, поступившись місцем молодшому.

Пророцтво Ів. Богослова з 12 по 19 главу стосується Мешеха й Тираса (цей останній на той час ще не виріс до ключового народу). Глави ж з 20 по 22 присвячені вже Тирасу, час якого прийшов. Він зіграє головну роль на історичній сцені, принаймні поміж яфетичних народів. На тій же сцені буде місце й Мешеху, але вже не як центральній постаті.

На користь того, що головну роль поміж яфетичних народів у третьому тисячолітті належить зіграти нащадкам Тираса, свідчать ті великі випробування, що їх зазнали українці наприкінці другого тисячоліття. Випробування народу — це селекція сутностей у потойбіччі. Вища Сила обирає собі народ, потім очищає його на рівні душ, які знову посилає у земний світ.

Людність, навіть та, яка належить до одного етносу, стає народом тільки тоді, коли її об’єднує якась ідея. Це може бути релігія, вчення, символ. Саме тільки православ’я навряд чи згуртує українців у народ. Адже та ж сама віра є і у росіянина, і у білоруса, і у грузина, і у вірменина… Це може бути національна ідея, але без помилок іудаїзму (винятковий народ) чи фашизму (понад усе). Національна ідея зароджується і формується довкола символа. Вища Сила заздалегідь подбала про такий символ, власне паросток, який уже тепер проріс у свідомості кожного українця. Це Т.Шевченко. Не випадково нащадки Тираса отримали й символ з тією ж назвою — Тарас. Це слово древні греки трактували, як бунтівний. Немає великої різниці у вимові голосних «а» та «и». Тим паче, що в древньоєврейській і арамейській мовах, якими написано біблійні тексти і звідки походять ці слова, голосні не пишуться, а тільки вимовляються. Тобто слова «Тирас» і «Тарас» пишуться як «Трс».

Отож нащадки Тираса сина Яфета, підійшовши впритул до історичної сцени, отримали від свого родоначальника й символ з його ж таки іменем. З ним і вирушать вони у третє тисячоліття. Не виключено, що й тризуб — герб України має відношення до окультних символів стародавнього Тираса, і тепер його витягнуто із прірви часу.

Із сивої давнини відомо, що між іменем, даним людині при народженні, її характером і зрештою долею існує дивовижний невидимий зв’язок. І хоч про цей зв’язок написано чимало книг, але пояснити його досі нікому не пощастило і, мабуть, тому, що пояснення слід шукати не в земному світі. Логіка підказує, що ім’я, день, місяць і рік народження — це код людської сутності, яка приходить у матеріальний світ. Під цим кодом вона виконує завдання, покладене на неї звище. Батькам тільки здається, що ім’я дитині обирають вони. Воно надиктоване їм відповідно до прикмет людини, що його носитиме.

Ім’я Тарас, як мовилося вище, було відоме ще стародавнім грекам, отож воно явно яфетичного походження. Якими ж рисами характеру наділені люди, що носять це ім’я?

Це особистості з надзвичайно багатим внутрішнім світом, яким проте притаманна стриманість, а буває навіть і зовнішня скутість. Тараси принципові й незалежні, але не вперті і завжди здатні визнати свої помилки. Вони скромні, не схильні підносити у вигідному світлі свої здобутки, не прагнуть гучного визнання, вони самі собі судді й поцінювачі, до того ж досить суворі. Люди, що носять це ім’я тонко відчувають усі прояви несправедливості, віроломства та зверхньості. Проте вони не поспішають виказувати своє обурення, але шукають оптимальний спосіб поновити справедливість. Ця уповільнена для зовнішнього ока реакція змушує іноді вважати Тараса людиною потайною і мстивою. Насправді ж тут віддається належне тому, хто заслуговує, а тільки не одразу, а по ретельному осмисленню скоєного.

Загалом докори щодо злопам’ятства найчастіше виходять від тих, хто учинив зло, але розраховував на свою повну безкарність.