Розділ «Тема 4. Буддизм як світова релігія»

5. Не вживати збуджуючих засобів та одурманюючих напоїв. Виконуючи п' ять етичних вимог, людина могла готувати себе

до наступного, більш досконалого перевтілення, яке й відкриє шлях до нірвани.

І, по-третє, для досягнення нірвани, вищим та останнім ступенем культової практики в буддизмі є медитація. Буддисти, які практикують медитацію, спочатку переборюють зовнішні спокуси, що дає відчуття внутрішнього спокою. Далі досягається повне визволення свідомості від усього матеріального. І, нарешті, людина досягає стану повної байдужості - її свідомість виходить за ті межі, які наклала на неї звичка мислити власне "Я".

У буддизмі вперше в історії релігії з' являється чернецька організація. Доступ до неї був відкритий всім бажаючим, незалежно від расової, національної, мовної або соціальної приналежності, за невеликим винятком рабів, боржників, державних або військових службовців, інфекційних або душевнохворих. Більшість буд-дистських монахів - чоловіки, але є й жінки-монахині. Згідно із буддистськими текстами, чоловік та жінка рівні між собою, однак сам Будда чомусь був проти прийняття в общину жінок.

Крім п' яти заповідей для мирян, буддистські монахи підкоряються особливим п' яти заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 - заборони).

1. Не брати участі у мирських веселощах (танці, пісні, музика).

2. Не користуватися предметами розкоші, не використовувати парфуми.

3. Не мати золота і коштовностей (єдиним майном монаха має бути чаша для збирання милостині).

4. Не спати на високому та зручному ліжку.

5. Не вживати їжі у позаурочний час (тобто пам'ятати про піст).

І це вже не говорячи про те, що монах був зобов' язаний свято дотримуватися п' яти основних моральних заповідей (наприклад, йому пропонувалося уважно слідкувати за тим, щоб п'ючи воду, не проковтнути якусь живу істоту. Для цього монахи завжди носили з собою ситечко).

Крім зусиль щодо власного просвітлення, монахи були зобов' язані займатися місіонерською діяльністю, пропагувати вчення свого учителя. Це вчення зустрічало великий інтерес, але не кожний був здатний стати на шлях відмови від усього мирського. Тому виникла проблема буддистів-мирян, яка була вирішена на основі розробки вчення про два шляхи (напрями) порятунку: хі-наяна та махаяна.

Хінаяна ("мала колісниця") - це вузький шлях до порятунку, який передбачав відносно жорсткий аскетизм. Це інтелектуально складний шлях індивідуального просвітлення та набуття нірвани, яким йшли архати - члени сангхи. Тому "мала колісниця" - це шлях небагатьох, тих, хто віддає себе служінню трьом головним скарбам буддизму - Будді, дхармі (вченню) та сангхі (спільноті монахів). Хінаяну ще називають "південним буддизмом", оскільки вона поширена у країнах, що знаходяться на південь від Індії, - Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Махаяна ("велика колісниця") - широкий шлях до порятунку. В махаяні припускалася можливість набуття нірвани й мирянами, які дотримуються обітниці духовного вдосконалення під керівництвом бодхісаттви. Мирянам давався простіший етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п' яти перших заповідей. Разом з тим, у махаяні набула розвитку культова практика.

Культові практики махаяни пов' язані із вшануванням бодхі-саттв і святих, будд. У країнах буддистської традиції розповсюджені їх скульптурні зображення. Застосовуються жертвоприношення, які зазвичай проводяться у храмах. Буддисти використовують спеціальні молитви (мантри).

Махаяна - це "північний буддизм", оскільки вона набула поширення в країнах, що знаходяться на північний захід від прадержави, - в Кореї, Японії, Непалі, Бірмі.

Але є ще й третій напрям - ваджраяна ("бриліантова колісниця"), або тантризм (від лат. хитросплетіння, магія, таємне знання). Ця течія зародилася в Індії у середині І ст. н.е. Її можна охарактеризувати як різновид махаяни, що покрита окультним, містичним та магічним туманом.

Шлях буддизму у країнах Азії починається ще до нової ери. З III ст. до н.е. буддизм з'явився у Центральній Азії (теперішній Таджикистан та Узбекистан), з I ст. н.е.- у Китаї, з II ст. - на півострові Індокитай, з IV ст. - у Кореї, з VI ст. - в Японії, з VII ст. - в Тибеті, з XII ст. - у Монголії. Використовуючи свій головний принцип - не порушувати культурні традиції різних країн та народів і намагатися зрощуватися з ними, - буддизм швидко всюди прижився і, привившись до дерева місцевої культури, дав нові пагони. Наприклад, у Китаї цей процес почався у ст. У VIII-IX ст. там успішно поширювалися вже два суто китайські напрями буддизму - школа чистої землі будди Амітабхи та школа чань. В Японію буддизм проник уже через Китай. Китайські школи тяньтай, хуаянь-цзун, школа чистої землі будди Амітабхи та чань завоювали Японію, ставши школами тендай, ке-гон, амідаїзма та дзен.

Однак і в Китаї буддизм піддавався атакам як ззовні - від іноземних завойовників, так і зсередини - з боку відродженого конфуціанства. Він не був цілком витіснений з цієї країни, як у Індії , але його вплив дуже ослабився. Той самий процес повторився в

Японії, де укорінилася національна релігія - синтоїзм. Поява та утвердження буддизму, як можна бачити на прикладі Китаю, Індії та деяких інших країн, стимулювали відродження місцевих релігійних традицій. Якщо вони, увібравши всі досягнення буддизму, виявлялися досить сильними, то пануванню буддизму приходив кінець.