У контексті давньогрецької культурної традиції, на нашу думку, можна виокремити два напрями у поглядах на збройний конфлікт, виразниками яких умовно можна вважати Гомера і Гесіода.
Гомер оспівував мужнього воїна, носія певного кодексу лицарської честі. Зокрема воїну слід було дотримуватися перемир'я протягом узгодженого часу, справедливо ділити здобич, виносити з поля бою поранених і вбитих, не заважати супротивнику ховати загиблих, не вбивати тих, хто підкорився і здається у полон, тощо. Щоправда, боги у Гомера постійно втручалися у перебіг війни між троянцями й ахейцями, часто підбурюючи і тих, і тих до нешляхетних дій. Тому відповідальність за безчесну поведінку героїв лягала ніби на них. У цілому ж складається враження, що, розглядаючи дотримання воїнами "правил війни" як одну з лицарських чеснот, Гомер не схильний рішуче засуджувати тих, хто ці правила порушив в окремому випадку. Так само не є чіткою межа між військовою хитрістю і підступністю. В одного з улюблених героїв Гомера - у "великою хитрістю славного" Одіссея [50, с. 151] - міркування ефективності часто брали гору над вимогами честі. Згадаймо, що Дайте помістив Одіссея разом з іншим ахейським героєм, Діомедом, у восьмий рів восьмого кола пекла, де "судилось їм горіть і не згоряти" [62, с. 172], за низку обманів:
Судилось Діомеду й Одіссею
Каратись разом карою одною,
Сказав мій вождь. - Лукаві бо душею,
Бони конем завоювали Трою,
Яка тому дала початок роду,
Що ми його шануємо з тобою.
За Дейдамію мають нагороду,
Що й досі ще оплакує Ахілла,
І за Палладій славного народу" [62, с. 128].
Таку сувору оцінку було дано з позицій іншої епохи, іншого світогляду, в якому, зокрема, всі люди рівні перед Божим судом. У Гомера ж прихильність богів можна купити жертвоприношеннями, боги протегують своїм нащадкам і улюбленцям серед людей, нарешті, вчинки царів (а Одіссей - цар Ітаки) оцінюються інакше, ніж аналогічні дії осіб нецарської крові. Це цікаво, оскільки у східній традиції (наприклад, в "Артхашастрі") ми знаходимо ще більш виразно стверджену тезу про відмінність чеснот воїна, лицаря, аристократа від чеснот повелителя (царя, полководця).
Отже, у Гомера ми бачимо високу оцінку лицарських чеснот (що є обстоюванням шляху нормативного регулювання конфліктів) і, водночас, прославлення "хитромудрості", яка часто ігнорує норми честі (обстоювання орієнтованості на максимальну ефективність дій у конфлікті) і в кінцевому підсумку забезпечує перемогу героя. У подальшому в грецькій культурі зростає інтерес до регулювання конфліктів через встановлення досконалих законів і морального виховання, що, за Гесіодом, і відрізняє людей від тварин:
Риби і звірі, і птиці крилаті нехай безборонно
Нищать себе й поїдають - нема-бо правди між ними,
А чоловікові правду він дав, найкоштовніше благо [36, с. 122].
У творах грецьких філософів, яких зараховують до наївних стихійних діалектиків, стверджувалося, що все змінюється, і боротьба, зіткнення (війна) є атрибутом життя. "Треба знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча - звичайний порядок речей, і що все виникає через ворожнечу"; "Ту з протилежностей, яка призводить до виникнення [космосу], називають війною і розбратом, а ту, яка до згорання, - згодою і миром"; "Війна - батько всіх, цар усіх: одних вона оголошує богами, інших - людьми, одних створює рабами, інших - вільними" (Геракліт).
Чимало місця опису війн та різноманітних чвар відведено в "Історії" Геродота (між 490 і 480 рр. до н. е. - між 430 і 424 рр. до н. е.), написаній, за словами автора, "щоб зроблене людьми з часом не забулося, і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими, і, зокрема, щоб з'ясувати, чому вони воювали між собою" [35, с. 14). Геродота передусім цікавили особисті мотиви можновладців, що спонукали їх до війн або до утворення союзів з іншими державами.
У часи Геродота Скіфія займала майже всю територію сучасної України. Він характеризує скіфів як плем'я, що "дуже розумно винайшло щось, чого немає в інших, а саме, що ніхто з тих, хто на них нападав, не врятувався, і ще - коли вони не хочуть, щоб їх знайшли завойовники, скіфів неможливо зустріти" [35, с. 191]. Розповідаючи про похід на скіфів і поразку перського царя Дарія, Геродот не засуджує загарбницький характер війни, пов'язані з війною людські й матеріальні втрати. У цій та інших розповідях відображено ставлення Геродота до війни як узвичаєної форми зовнішньої політики держави. Природним є як прагнення перських царів розширити свою державу, так і прагнення скіфів, вавилонян, лакедемонців, афінців, інших народів захистити свою незалежність. Перемога чи поразка у війні є або безпосереднім виявом волі богів, або ж зумовлена здатністю полководців дослухатися до цієї волі. А ось мужність, сміливість, безстрашність у бою - це особиста заслуга воїна, і Геродот у кожній битві намагається поіменно назвати і відзначити кращих як серед переможців, так і серед переможених. Він є одним із фундаторів європейської традиції вшанування героїчного індивіда - мужнього, сміливого, стійкого воїна, незалежно від цілей, характеру й наслідків збройних дій.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи конфліктології» автора Гірник А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СТАРОДАВНІ ГРЕЦІЯ ТА РИМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
