Подібний же відхід від структуралістської традиції у психологічних дослідженнях можна прослідкувати й у роботах Г. Еббінгауза. Хоча він не дістав формальної освіти з психології, його дослідження закономірностей запам'ятовування стали зразком реалізації вдалого підходу до побудови об'єктивного методу в емпіричному психологічному дослідженні. Еббінгауз, як відомо, використовуючи себе, подібно Фехнеру, в якості досліджуваного, вивчав систематичне зменшення кількості пригадуваних після запам'ятовування дискретних одиниць як функцію часу, що минув після запам'ятовування (останній варіювався у широкому діапазоні — до 48 годин). Важливість досліджень Еббінгауза для експериментальної психології зумовлена, як стверджують дослідники історії становлення експериментальної психології [68, с. 51; 29, с. 30], принаймні трьома факторами: 1) вони свідчать про відхід від вундтовського структуралізму щодо тих типів закономірних зв'язків явищ, які вивчались, тобто від зв'язків типу R-R до зв'язків S-R (причинне - наслідкових); 2) він розширив сферу дослідницьких інтересів: від простого відчуття — до пам'яті та навчання; 3) його роботи свідчать про розвиток оригінальної дослідницької стратегії, а саме стратегії маніпулювання змінними, яка пізніше увійшла до нормативів експериментування. У дослідженнях Еббінгауза незалежною змінною була тривалість часу від первинного запам'ятовування до пригадування того, що було запам'ятовано, яка легко піддавалась операціоналізації, як і залежна змінна (кількість повторень інформації, необхідних для запам'ятовування).
Ще двоє із ранніх дослідників, які суттєво відійшли від традицій Вундта, заслуговують на те, щоб згадати їх при розгляді історії становлення експериментальної стратегії наукових досліджень в психології [68, с. 51]. Це Е. Торндайк (1898) і І. Павлов (1903).
Обидва незалежно один від одного і від Вундта звернулися до дослідження процесів, які в зарубіжній психології отримали назву "простого навчання" (simple learning), а у вітчизняній — "обумовлення поведінки". В роботах обох дослідників використовувалися тварини і були розроблені спеціальні інструментальні засоби для проведення експериментів.
У той час як І. Павлов виявив інтерес до вивчення процесів формування у тварин умовних рефлексів і відносив свої дослідження скоріше до галузі фізіології, ніж психології, Торндайк, досліджуючи процес навчання тварин, вважав, що на підставі аналогій з тваринами можна вивчати і деякі функції людської психіки. Одне із його класичних досліджень процесу так званого "простого навчання" (simple learning) базувалося на аналізі поведінки типу "спроб та помилок" кішок у "проблемному ящику" — спеціальному експериментальному приладі для дослідження поведінки тварин в лабораторних умовах. Обидва вчені використовували об'єктивні прийоми для визначення тих конструктів, які вони вивчали, і їх висновки щодо закономірностей поведінки тварин в лабораторних умовах базувалися на дослідженнях, які відповідали усім критеріям експериментального методу. І. Павлов став першим російським ученим, який за свої видатні дослідження в галузі класичного обумовлення поведінки тварин був нагороджений Нобелівською премією.
Через деякий час після появи структуралістської школи в Німеччині виник ще один напрям психологічних досліджень, який увійшов в історію психології під назвою Вюрцбургської школи (за назвою міста Wurzburg). Найпомітнішою фігурою, що уособлює ідеї цієї школи, був Освальд Кюльпе, який пройшов початкову наукову підготовку в лабораторії Вундта [73]. Кюльпе зосередив увагу скоріше на процесуальному аспекті виявлення досвіду свідомості, ніж на його змісті. На відміну від Вундта Кюльпе вважав, що за допомогою інтроспекції можна вивчати як самі пізнавальні процеси — відчуття, мислення, міркування (тобто акти здійснення цих процесів), так і їх "кінцевий продукт" — чуттєві й мисленнєві образи та судження. Він пропонував досліджуваним думати про щось, а потім описувати свій досвід. Хоча інтроспекція зберігалась як дослідницька стратегія і об'єктом аналізу залишався суб'єктивний безпосередньо чуттєвий досвід, Кюльпе і його прихильники поступово перейшли від атомарного підходу до вивчення досвіду свідомості до більш глобального. Останнє виявилося в увазі до поведінки, пов'язаної з вирішенням проблем, що надало їх дослідженням більшої практичної значущості у порівнянні з ортодоксально структуралістськими дослідженнями Вундта. На думку Густава Бергмана, філософа науки, Вюрцбурзьку школу можна розглядати як перехідний етап від структуралізму до функціоналізму— першого американського напряму в психології. Багато досліджень в цій школі було присвячено вивченню впливу установок (sets), або "передуготовності" (диспозиції), на спроможність вирішувати проблеми.
Стиль досліджень у Вюрцбурзькій школі відбиває тенденцію переходу до маніпулятивної стратегії, яка незабаром стане основною характерною рисою функціоналізму [68, с. 52].
Вюрцбурзьку школу вважають [97] предтечею гештальтпсихології. Її провідні представники М. Вертгеймер, У. Келлер, К. Коффка піддали критиці редукціоністський атомарний підхід до вивчення психіки, запропонований структуралістами на чолі з Вундтом. Вони стверджували, що складний психічний образ не є простою сумою його складових. Завдання, яке поставили перед собою представники гештальтпсихології, полягало у вивченні безпосереднього чуттєвого досвіду цілого організму. Хоча гештальтисти, як і структуралісти, користувались методом інтроспекції як компонентом їх дослідницької стратегії, вони спромоглися провести такі дослідження, які зробили важливий внесок у вивчення сприйняття. Частково їх вплив на розвиток уявлень про закономірності сприйняття виявився більш вагомим, тому що їхні дослідження базувалися на використанні маніпулятивної стратегії і характеризувались виявленням більшої уваги до проблеми контролю варіативності при застосуванні стратегій експериментального методу [68, с. 52]. Наприклад, вони приділяли велику увагу розрізненню ознак фізичних стимулів, які призводили до специфічних перцептивних ефектів. Так, у класичному дослідженні Вертгеймером ілюзії руху (1912)— "phi-phenomenon" (тобто демонстрації ефекту виникнення відчуття руху при послідовному освітленні розташованих на короткій відстані один від одного об'єктів) велика увага приділялася визначенню кількісних параметрів сенсорних стимулів, таких як тривалість освітлення, джерел світла та відстані, на якій об'єкти знаходились один від одного. Подібна ж увага приділялася підбору параметрів стимульного матеріалу, при яких виникали такі перцептивні феномени, як:
• а) сприйняття суми дискретних елементів як цілого образу (closure);
• б) феномену "хорошої фігури" (good figure), тобто тенденції сприймати фігуру як таку, в якій є всі необхідні деталі, коли реально деякі з них були відсутні;
• в) феномену "pragnanz" (термін запропонований Вертгеймером), тобто визначення найбільш характерних рис абрису фігури, по яких вона впізнається як та чи інша фігура;
• г) феномену розрізнення фігури та фону (Е. Рубін, 1915) [6, с. 9].
Отже, школа гештальтпсихології досягла суттєвого методологічного прогресу у виявленні взаємозв'язків між фізичними характеристиками зовнішнього світу і їх перцептивними образами.
Як підкреслює Р. Вудвортс [118], закони перцептивної організації досвіду, встановлені представниками школи гештальтпсихології, відповідають типам S - R або S - О - R і багато висновків дослідників цієї школи базуються на ретельних наукових спостереженнях.
З іншого боку, представники цього напряму не приділяли достатньо уваги визначенню і диференціації перцептивних реакцій. Наприклад, ключова доктрина ізоморфізму, тобто положення про те, що об'єктивний досвід сприйняття і фізіологічні процеси, які лежать в його основі, мають однакові структури (Келлер, 1947), була прийнято тільки на рівні здорового глузду, а не аналізу реальних органічних і поведінкових процесів [68, с. 53].
Подібно тому, як гештальтпсихологія виникла як реакція на стерильність і атомарність підходу структуралістів, так і біхевіоризм виник як реакція на "холізм" (wholism) гештальтистів [68, с. 53].
Проте перш ніж перейти до аналізу цього напряму і його внеску в розвиток експериментальної психології, зупинимось на американському напряму розвитку психологічних досліджень, відомому під назвою "функціоналізм". Те, що відрізняє функціоналістів, таких як Джон Дьюї, Уїльям Джеймс, Джеймс Роланд Анджел, від структуралістів, характеризують як прагматичну прикладну спрямованість їх досліджень, що виявилась, зокрема, у дослідженні процесу адаптації. їх цікавили питання цільової спрямованості конкретних психічних явищ і їх зумовленості специфічними умовами. Така функціональна зорієнтованість досліджень була характерною, зокрема, для генетичної психології (Стенлі Холл), порівняльної психології (Харві Карр), психології навчання (Роберт Вудвортс), психології індивідуальних розбіжностей (Джеймс Кеттелл і Лайонелл Терстоун).
Об'єднуючою тематикою функціоналістських досліджень були спроби встановити, як індивід за допомогою психологічних функцій пристосовується до змістовного оточення і як можна покращити це пристосування. їх дослідження здебільшого базувалися на використанні маніпулятивної стратегії і були спрямовані передусім на вивчення адаптації організму (R) до змін в оточуючому середовищі (S).
Деякі сучасні американські дослідники, такі як Артур Мелтон, Лео Постман, Бентон Андервуд, зберегли певною мірою стиль і підходи ранніх функціоналістів. Вони підкреслюють, що в сучасній американській експериментальній психології найбільш помітними є традиції саме функціоналізму (у порівнянні з іншими школами), які особливо характерні для досліджень пам'яті і навчання [68].
Телеологічна орієнтація досліджень ранніх функціоналістів змусила Джона Уотсона, учня Джеймса Анджелла, відмовитись від функціоналістської позиції. Телеологічні пояснення поведінки приписували цілі діям живих істот. Ці цілі представляють скоріше майбутні, ніж минулі чинники поведінки. Телеологічне пояснення причин того, чому, наприклад, пацюк швидко біжить у "проблемному ящику" до місця, де він може отримати їжу, може бути сформульовано у термінах очікування твариною майбутніх наслідків її поведінки (бігу). На відміну від цього, нетелеологічне пояснення цілеспрямованої поведінки тварини базується на урахуванні особливостей її минулого досвіду (попереднього отримання їжі у певному місці) як фактора, що зумовлює поведінку в теперішній ситуації. Телеологічні пояснення поведінки, на думку Дж. Уотсона, базуються на постулатах наявності змістовного компоненту у поведінці і її довільності, тобто вони подібні поясненням традиційних раціоналістів, а тому не є науковими. Класична робота Дж. Уотсона "Психологія очима біхевіориста" (1913) [116] містить погляди на психологію як на природознавчу науку, основні наукові дані якої, як і в інших науках, базуються на спостереженнях, що піддаються публічній перевірці. Специфічною метою психології він вважав аналіз поведінки живих істот в умовах, які змінюються, що призводить до адаптації організму до цих змін.
У більшості досліджень біхевіористи використовували експериментально-маніпулятивну стратегію, а результуючі закономірні співвідношення відповідали формулі S - R.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Експериментальна психологія» автора Максименко С.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Передумови становлення й розвиток експериментального методу в психологічних дослідженнях“ на сторінці 2. Приємного читання.
