Витоки концепції економіки знань можна знайти в окремих працях 60-х років XX ст., але її активна розробка почалася у 90-х.
Поняття "економіка знань" почало формуватися в 60-і роки XX ст., а першим його ввів Фріц Махлуп, розуміючи, однак, під цим терміном лише окремий сектор економіки.
Хоча ще один з авторів американської конституції, третій президент США Т. Джеферсон якось зазначив: "Хто сприйняв від мене ідею, користується нею, не обідняючи мене, як той, що отримав світло від моєї лампи, не занурює мене в пітьму". Саме ця глибока думка і лягла в основу нової науки – "економіки знань".
Формуванню економіки знань, характеристиці особливостей властивого їй господарського механізму і механізму відтворення присвячені праці вітчизняних і закордонних авторів, зокрема О. Антипіної, І. Астахової, С. Архієреєвої, Д. Белла, А. Варшавського, Ю. Васильчука, Е. Вильховченко, В. Гейця, Дж. Гелбрейта, Г. Григоряна, П. Друкера, Г. Задорожного, В. Іноземцева, Р. Інглегарта, Дж. Куінна, М. Мелоуна, Т. Розака, Т. Сакайя, В. Семиноженка, В. Стьопіна, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, Л.Федулової та інших.
Зацікавленість проблемою ролі знання у суспільстві спостерігалась не лише з боку таких відомих теоретиків, як П. Друкер та Е. Тоффлер, які звернули увагу на нього як на ресурс управління та влади, але й з боку вчених, які вивчають технологію і стратегію управління, теорію організації, і також стали висувати теорії управління знаннями. Так, у своїй останній праці П. Друкер доводить, що в нових економічних умовах знання не є ще одним ресурсом того ж порядку, що й традиційні фактори виробництва – праця, капітал та земля, а взагалі є єдиним значущим ресурсом.
Е. Тоффлер поділяє думку П. Друкера і називає знання потужною силою та ключем до зрушення влади, звертаючи увагу на перетворення знання із доповнення до сили грошей та сили мускул в їх квінтесенцію, що пояснює причини поширення по всьому світу війни за контроль над інформацією та засобами комунікації.
Продовжуючи роздуми своїх попередників, Дж. Куінн вважає, що економічні та продуктивні сили вміщені в основному в інтелектуальній сфері та у сфері виробництва послуг. Він стверджує, що вартість більшості продуктів і послуг у першу чергу визначається можливістю розвитку заснованих на знаннях нематеріальних активів, таких як технологічні ноу-хау, дизайн продукції, маркетингові дослідження, розуміння клієнта, здатність персоналу до продуктивної праці та інновації.
Більшість дослідників – класиків організаційних теорій – поділяють людське знання на два типи:
• 1) знання формалізоване, що виражене фаховою мовою, формулами, конкретними характеристиками тощо, завдяки чому цей тип знання може легко передаватися одним індивідуумом іншому;
• 2) знання неформалізоване – це особисте знання, результат індивідуального досвіду, що включає такі розмиті поняття, як особисте переконання, думки та системи цінностей, що важко піддаються вербалізації.
Звідси дві форми взаємодії – між неформалізованим і формалізованим знанням та індивідуумом і організацією – визначають існування чотирьох основних процесів трансформації знання, сукупність яких і є створенням знання: із не формалізованого у формалізоване, із формалізованого у формалізоване; із формалізованого в неформалізоване та із неформалізованого у неформалізоване.
Фундатор сучасної неокласичної економіки А. Маршалл одним із перших визнав роль знання в економічних процесах: "Значною мірою капітал складається зі знання та організації... Знання – один із потужних двигунів виробництва... організація допомагає знанню".
Ф. фон Хайек та И. Шумпетер також надавали великого значення ролі знання в економічних процесах. Вони прагнули описати динаміку перемін в економіці, звертаючи особливу увагу на унікальні знання, які є в розпорядженні кожного економічного суб'єкта, а не на знання, якими володіють декілька економічних суб'єктів. Так, И. Шумпетер наголошував, що поява нових товарів, методів виробництва, ринків, матеріалів та організацій – це результат нових "комбінацій" знання.
П. Ромер, Р. Лукас та інші прихильники "нових теорій зростання" розглядають науково-технічний прогрес як внутрішній, ендогенний фактор економічного зростання і значною мірою спираються на концепцію людського капіталу. Виділяються три напрями, за якими здійснюються інвестиції, що забезпечують економічне зростання: вкладення в нове знання, вкладення в людський капітал і проміжні витрати, спрямовані на поширення знань і умінь.
П. Ромер і його послідовники розробляють модель індустрії знання, що забезпечує економічне зростання, виробляючи нові ідеї. Основні положення цієї теорії такі:
• кожна нова ідея вимагає встановленої суми інвестицій у нематеріальні активи (типу НДДКР);
• ця сума знижується згодом, оскільки індустрія, що виробляє знання, може експлуатувати постійно зростаючий запас знань і умінь, або, що те ж саме, виробляти при незмінних інвестиціях більшу кількість ідей;
• індустрія знання є місткою відносно людського капіталу і використовує наявний запас знання як вхідне;
• ціна нових ідей визначається обсягом інвестицій, що спрямовуються в індустрію знання, а також інтенсивністю та ефективністю їх використання;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економічна психологія» автора Бутко М.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Психологічні аспекти знаннєвої економіки“ на сторінці 1. Приємного читання.
