Розділ «Частина IV. Пізнання»

У доробках Д. М. Узнадзе увага визначається як особливий стан налаштованості, породжений впливом попереднього досвіду на подальші дії суб’єкта. Увага внутрішньо зумовлюється установкою, що в подальшому впливає на орієнтацію в умовах певної ситуації. Довільна увага пов’язувалася Узнадзе із поняттям об’єктивації — затримці на певному предметі чи дії, подоланні імпульсивності поведінки.

На думку вітчизняних психологів, увага людини розвивалася в процесі свідомої трудової діяльності, особливо такої, що потребує від людей вольових зусиль. У руслі ді-яльнісного підходу можемо виділити два основних напрями, два погляди на природу уваги й, відповідно, на умови, необхідні для її розвитку.

Перший напрям представлений такими відомими вітчизняними психологами як Б. Г. Ананьєв, Ф. Н. Гоно-болін, М. Ф. Добринін, С. Л. Рубінштейн, І. В. Страхов. Вони визначають увагу як «спрямованість і зосередженість будь-якої діяльності». Прихильники цієї концепції не вважають увагу самостійним процесом, а лише характеристикою інших, в яких вона й проявляється. М. Ф. Добринін писав: «Увага представляє собою спрямованість і зосередженість психічної діяльності особистості. Під спрямованістю розуміємо вибірковий характер цієї діяльності й її зберігання, під зосередженням — поглиблення в дану діяльність і відволікання від іншого».

Другий напрям виник хронологічно пізніше й містить у собі критичне ставлення до першого. Так, П. Я. Гальпе-рін визначав увагу як самостійну форму психічної діяльності, «спеціальну діяльність контролю», яка ґрунтується на основі контрольної фази будь-якої діяльності.

12.2. Психофізіологічні механізми уваги

Вагому роль у розумінні природи уваги займає вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність, зокрема про орієнтувальний рефлекс і орієнтувально-дослідницьку діяльність. Установка певного аналізатора на сприймання об’єкта призводить до створення у відповідній ділянці кори великих півкуль, яка є мозковою частиною аналізатора, осередку з оптимальною збудливістю нервових клітин. У цій ділянці легко утворюються нові тимчасові нервові зв’язки і вдосконалюються набуті раніше. Осередок оптимального збудження сприяє мобілізації всіх рухових, чуттєвих та загально-біологічних процесів організму (обміну речовин, дихання, травлення, кровообігу та ін.). Всі ж інші суміжні ділянки кори мозку на цей час, за законом взаємної індукції, будуть мати знижену збудливість, перебуватимуть у стані гальмування. Цей осередок притягує до себе всі збудження від подразнень, які діють в даний момент на сприймаючі органи. Збудливість цього пункту ще більше зростає, а разом з тим зростає і чіткість відображень тих об’єктів, на які спрямована психічна діяльність людини. Переміщення осередку оптимальної збудливості корою головного мозку щоразу веде до зміни спрямованості нашої уваги. Деякі автори порівнюють і навіть ототожнюють увагу з орієнтувальним рефлексом (О. В. Запорожець, О. М. Леонтьєв).

У мозку (за О. О. Ухтомським) завжди є домінуючий, пануючий осередок збудження — домінанта. Домінанта є стійким осередком збудження і пояснює нервовий механізм тривалої інтенсивної уваги. Ділянка кори головного мозку з оптимальною збудливістю завжди до певної міри обмежена. Цим і пояснюється той факт, що психічна діяльність людини в кожний окремий момент спрямовується тільки на один предмет чи явище або на певну їх групу. Виникнення панівної домінанти спонукається актуальними потребами, мотивами, інтересами, а зміна домінант зумовлюється виникненням нових сильніших і значущих потреб. Тривале виконання одних і тих самих дій призводить до втоми та затухання домінанти, послаблення уваги. тоді потрібна зміна діяльності або відпочинок.

На сучасному етапі вивчення фізіології уваги в мозку виявлені особливі нейрони («нейрони уваги»), які беруть участь у процесах селективної уваги.

Важливе значення для вивчення властивостей уваги має також вчення І. П. Павлова про другу сигнальну систему в її взаємодії з першою.

Вагоме місце у розробках проблеми уваги займають роботи О. Р. Лурія та його учнів (зокрема Є. Д. Хомської), в яких увага описувалася як функціональна система, робота якої забезпечується функціонуванням трьох блоків мозку: блоку підтримки певного рівня активації, блоку прийому, переробки та зберігання інформації та блоку програмування діяльності і контролю за її виконанням (подібно до когні-тивістських теорій про блоки та схеми уваги та до гальпе-рінських поглядів на увагу як контроль). Забезпечення вищих форм уваги здійснюється за участі всіх трьох блоків.

Низка властивостей зосередження пов’язана з фізіологічними явищами, що відбуваються в мозку людини: широкий обсяг уваги — при широті осередку збудження; вузькість уваги — при посиленні та розширенні гальмування сусідніх ділянок; послаблення уваги, неуважність — при слабкій збудливості діючого осередку; переключення уваги — при зміні осередків збудження.

Важлива роль у регуляції уваги належить зосередженню нервових клітин, розташованих у стовбурній частині мозку, які отримали назву ретикулярна формація. Припускають, що ретикулярна формація являє собою комплекс декількох систем, одні з яких забезпечують активізацію орієнтувального рефлексу, другі — захисного, а треті — харчового.

Таким чином, фізіологічними основами уваги є:

• наявність ділянок кори головного мозку з підвищеною в даний момент збуджуваністю;

• утворення умовно-рефлекторних зв’язків і успішне вироблення диференціювання;

• наявність негативної індукції між ділянками з підвищеною і зниженою збуджуваністю;

• наявність явища домінанти.

Дослідження Б. М. Теплова, В. Д. Небиліцина показали, що якості уваги залежать від властивостей нервової системи людини. Виявилося, що людям із слабкою нервовою системою додаткові подразники заважають зосередитися, а із сильною — навіть підвищують концентрацію уваги.

На закінчення відзначимо, що з позицій системної психофізіології (Ю. І. Александров та В. Б. Швирков) увага розглядається не як самостійний психічний процес, а як відбиття таких міжсистемних відносин поточної діяльності, які забезпечують ефективність цієї діяльності. Подібні точки зору на проблему уваги висловлювалися в роботах дослідників У. Найссера, Б. М. Величковського та ін.).

12.3. Види уваги