Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

Важливо відмітити, що за допомогою звірення різних видів інформації передбачається хід дії в майбутні миті, тобто апарат звірення допомагає здійснювати не лише кінцевий (результуючий) контроль, але й поточний.

Звичайно, не слід уважати, що зворотний зв’язок завжди забезпечує точне виконання дій. Точність може бути й не досягнута через запізнювання звірення й видачі сигналу до коригування програми, а також через те, що для звірення подається неправильний еталон.

7.3. Процес формування рухової навички 

Процес формування навички умовно розбивається на етапи. їх кількість визначається різними ученими по-різному. Ми розглянемо п’ять стадій формування навички, що були запропоновані В. Д. Мазниченко.

Перша стадія пов’язана з формуванням у того, хто навчається, поняття і зорового уявлення про рухову дію в цілому. Головні канали отримання інформації — зоровий (показ) і слуховий (пояснення). Виникаюче уявлення про рухову дію носить узагальнений характер і не підкріплюється м’язово-руховими відчуттями. Той, хто навчається, розуміє мету, але ще смутно уявляє способи її досягнення.

Образно кажучи, словесний опис рухової дії й діяльності — це милиця, від якої, той, хто навчається, у міру формування навички («навчившись ходити самостійно») пізніше відмовляється.

Формування зорового уявлення про рухову дію залежить від вираженості ряду психічних процесів, зокрема, від здатності до «зорового схоплювання» демонстрованої дії, яке визначається об’ємом сприйняття. Особливе значення ця здатність має при ліміті часу, тобто при показі руху в реальних умовах. При повторних показах рухів зоровий образ формується тим швидше, чим більше виражена в того, хто навчається, здатність до перемикання уваги й чим краще короткочасна й довготривала пам’ять. Оскільки в тих, хто навчається, є різна швидкість формування зорового уявлення про розучувану вправу, виникає необхідність контролювати міру сформованості цього уявлення.

Друга стадія пов’язана з початковим етапом виконання розучуваної дії, пошуком тих рухових (міжм’язових) координацій, які забезпечать виконання рухового завдання. Завдання цієї і наступної стадії — навчитися слідувати пред’явленому зразку. Ця стадія характеризується широкою іррадіацією збудження по нервових центрах при недостатності внутрішнього гальмування й невпорядкованості процесів центральної нервової системи. Іррадіація збудження призводить до надлишкової фіксованості рухового апарату, оскільки в рух включаються й непотрібні м’язові групи. Правда, з точки зору М. О. Бернштейна, «зайве закріпачення» має і позитивний бік, оскільки таким шляхом блокується скорочення непотрібних м’язів і руху, надається певна спрямованість. М’язи-антагоністи активно втручаються в рух, гальмуючи його, що дозволяє вносити корективи по мірі його здійснення.

Ця фізіологічна картина доповнюється психологічною, що супроводжується емоційною реакцією на новизну, надлишковим збудженням вольового зусилля, наявністю невпевненості, а в ряді випадків — боязні. Усе це призводить до захисних рухових реакцій, до скутості. Контроль над діями здійснюється за рахунок дистанційних аналізаторів (зір і слух), а м’язові відчуття, що виникають при виконанні вправи, диференціюються ще слабо, і тому інтероцептивний контроль відіграє другорядну роль порівняно з екстероре-цептивним. Отже, уявлення про рухову дію уточнюється на цьому етапі за рахунок «зовнішнього» зворотного зв’язку.

Третя стадія характеризується концентрацією збудження в тих нервових центрах, які потрібні для управління цим руховим актом. Розвивається внутрішнє гальмування, що дозволяє точніше диференціювати сигнали, особливо з про-пріорецепторів, про здійснювану дію. На цьому етапі ексте-роцептивний контроль («зовнішній» зворотний зв’язок) діє нарівні з пропріорецептивним контролем («внутрішнім» зворотним зв’язком). Правильне виконання розучуваних рухів, що забезпечується викладеними вище фізіологічними змінами, знімає почуття невпевненості й боязні. Поступово усуваються захисні рухові реакції, що заважають правильному виконанню рухової дії. Починає формуватися динамічний стереотип, хоча помилки у виконанні ще можливі. Той, хто навчається, вже розуміє способи виконання дії й досягнення мети, але його увага ще напружена й концентрується переважно на рухах. При перемиканні ж уваги на навколишнє оточення якість дії погіршується.

Четверта стадія — автоматизація дії. Техніка руху виконується стабільно. Контроль над рухами здійснюється за рахунок пропріорецептивних сигналів, а зоровий зворотний зв’язок відходить на другий план. На думку М. О. Бернштейна, це забезпечує вищу якість виконання рухів, оскільки деталі виконуваної дії доручаються рівням, краще пристосованим для такого управління. Окрім того, розвантажується свідома увага від другорядних за сенсом деталей. Проте при цьому зоровий контроль залишається як регулювальник і використовується тим, хто навчається в міру потреби.

П’ята стадія пов’язана з формуванням умінь вищого порядку, під якими розуміють уміння варіювати технікою навички залежно від умов її виконання.

Отже, загальна динаміка формування рухової навички така. При ознайомленні з руховою дією в першу чергу формується сенсорний і інтелектуальний компоненти навички, тобто зоровий образ і поняття про вправу. Надалі ці компоненти розвиваються, збагачуються і в сукупності з іншими відчуттями (слуховими, тактильними, вестибулярними, м’язово-суглобовими) утворюють полімодальний образ-програму рухової діяльності людини.

Формування цього образу-програми йде від загального, схематичного до деталізованого, а потім до згорнутого, узагальненого образу. Це робить контроль і запуск руху більш швидким. Істотною особливістю формування сенсорного компонента навички є зростання міцності перцептивного сліду (запам’ятовування відчуттів) із збільшенням числа повторень дії.

Концептуальна модель діяльності включає пам’ять на ситуацію. Вона допомагає швидко визначати, що необхідно зробити при виникненні тієї або іншої ситуації. Пам’ять на ситуацію управляє руховою дією на початковому її етапі, до того як почне поступати інформація по каналах зворотного зв’язку. Цей вид пам’яті визначає правильність або помилковість вибору способу рішення рухової задачі.

На початку опанування рухової дії спостерігається багато помилок зорового пізнання ситуації, й дуже тривалі пошукові операції. Ті, хто навчаються, частіше орієнтуються на випадкові, а не на провідні ознаки в цій ситуації. Усе це призводить до неправильної оцінки ситуації і до ухвалення помилкових рішень. У процесі навчання, набуття досвіду виникає тонке звірення ситуацій і розуміння їх за короткий час, а звідси й адекватність рішень, що приймаються. Створюється враження, що рішення приймаються інтуїтивно. Насправді ж мова повинна йти скоріше про загостреність свідомості, про переведення процесу сприйняття ситуації на рівень пізнання, яке здійснюється легше і швидше. Відбувається «згортання» внутрішньої мови, тобто замість розгорнутої думки, висловленої словами, людина використовує одне-два слова, що означають ту або іншу ситуацію, або необхідну відповідну дію. Це також прискорює процес ухвалення рішення.

У процесі формування рухової навички відбувається виключення непотрібних м’язових скорочень, пов’язаних із іррадіацією збудження. Проте при стомленні, при психічному напруженні та на тлі закріпленої навички знову може з’явитися напруга непотрібних м’язових груп.

При формуванні навички відбувається й зміна взаємин між м’язами-антагоністами. На початку навчання може спостерігатися одночасна біоелектрична активність у цих м’язах. Надалі напруга в них або зменшується, або зникає повністю. Проте не в кожному випадку напруження м’яза-антагоніста слід розглядати як недосконалість координації: у ряді випадків їх одночасна напруження є проявом спеціальної форми координації.

У результаті виключення непотрібних м’язових груп, своєчасного включення м’язів у роботу та їх виключення, розслаблення м’язів-антагоністів виникає економність рухів, що позначається і на їх енергетичній вартості.

Питання для самоконтролю