Розділ «Частина III. Особистість у діяльності і спілкуванні»

8.4. Суб’єкт діяльності 

У діяльності відбиваються й реалізуються не тільки предметні характеристики об’єктивної дійсності, а й особливості, мотивація, відношення самої людини, що діє. К. О. Абуль-ханова-Славська вказує, що мотивація, якій відповідає певна діяльність, є відношенням людини до предметного світу і, водночас, є індивідуальним відношенням. Суб’єкт діяльності й є саме тим, хто здійснює особливий синтез, у якому представлені й вимоги предметної діяльності, і можливості, прагнення, здібності, активність особистості. Спосіб залучення до діяльності, визначення цілі, прийняття рішення, встановлення та зміна особистої позиції до дійсності здійснюються саме суб’єктом.

Б. Ф. Ломов визначає суб’єкта як людину на вищому (індивідуально для кожного) рівні діяльності, спілкування, цілісності, автономності. Суб’єкт розглядається як усе-охоплююче найбільш широке поняття людини — поняття, яке розкриває динамічну єдність усіх її якостей: природних, суспільних, індивідуальних. При цьому особистість розглядається як менш широке визначення індивіда, у якому розкривається глибокий взаємозв’язок окремих, але дуже важливих особливостей людини. У цілому, як зауважує К. О. Абульханова-Славська, психологія вивчає процес становлення особистості суб’єктом діяльності.

Визначення поняття суб’єкта діяльності є найбільш яскравим прикладом застосування принципу детермінізму в психології. Суб’єкт і є тою активною, специфічною єдністю людини, через яку переломлюються і якою перетворюються зовнішні впливи в чітку систему образів, операцій і дій.

Визначається декілька аспектів застосування поняття суб’єкта. По-перше, суб’єктивність психічного, у вихідному її значенні, пов’язана з приналежністю усього психічного індивіду, людині як суб’єкту. По-друге, принцип суб’єкта поєднує особливості системного підходу до аналізу діяльності як динамічного й індивідуалізованого. По-третє, принцип суб’єкта дозволяє розкрити діалектику того, що змінюється, та стабільно існуючого, типового й індивідуального. По-четверте, категорія суб’єкта діяльності дає можливість виявити особистісний рівень аналізу діяльності в психології. По-п’яте, поняття суб’єкта передбачає характеристику необхідних і достатніх якостей для здійснення діяльності на нормативному рівні, а також для здійснення діяльності при змінах поточних обставин. По-шосте, якість здійснення діяльності суб’єктом залежить від удосконалення системного способу психічної організації, а не від самостійного розвитку психічних процесів і властивостей. По-сьоме, суб’єкт характеризується через сукупність діяльностей і міру їх продуктивності, успішності. По-восьме, людина стає суб’єктом крок за кроком відповідно до того, як вона починає виділяти себе в оточуючому середовищі та протиставляти себе йому як об’єкту дії та пізнання.

Теорія психічної регуляції діяльності, пов’язана з принципом суб’єкта, перетворюється в теорію саморегуляції. Згідно з обраною ціллю й актуальною настановою, суб’єкт сам себе налаштовує й організовує на дії, враховуючи ви-моги задачі, поточні умови, свій досвід, індивідуально-психологічні та фізіологічні особливості, можливі наслідки в майбутньому.

Саморегуляція являє собою спрямовану активізацію суб’єктом своїх психічних процесів певного характеру й інтенсивності для забезпечення неперервності психічної активності в проведенні єдиної особистісно значущої лінії діяльності. Основу механізмів саморегуляції складають системні процеси, в яких реалізуються взаємопов’язані функції негативних зворотних зв’язків і функції самоорганізації на різних рівнях психічної та фізіологічної активності суб’єкта. Саморегуляція виявляється у спрямованій активації й розподілі періодів та циклів психофізіологічних і психічних процесів відповідно до ходу діяльності, її специфіки, у зв’язку зі значущими подіями. Саморегуляція визначається як індивідуалізований механізм, але не тому, що її сутність стає зрозумілою тільки в області індивідуальних відмінностей, а тому, що він виражає принцип відносності регуляції до свого суб’єкта (К. О. Абульханова-Славська).

Виділяється ще один аспект суб’єктивності психічного — суб’єктивності як викривлення, неповної адекватності буттю, об’єктивним формам і співвідношенням. Як причину такого викривлення й неадекватності С. Л. Рубінштейн називає відрив змісту пізнання від умов його виникнення й віднесення цього змісту до інших умов.

8.5. Види діяльності

Діяльність є багатовимірним процесом, і кожний із її вимірів може розглядатися як основа для класифікації. З точки зору безпосередності впливу на зовнішню реальність діяльність може розглядатися як теоретична й практична. В аспекті визначення провідного рівня психічної активності в організації діяльності виділяється свідома й неусві-домлювана діяльність. Із точки зору повторюваності чи унікальності результату виділяють репродуктивну та творчу діяльність. Зважаючи на специфіку пізнавальних процесів, які складають структурну основу діяльності, виділяють моторну, сенсорну, перцептивну, мнемічну, мисленеву діяльності. Відома класифікація видів діяльності, що враховує спрямованість зусиль людини та ступінь її свідомих перетворюючих впливів на об’єктивну реальність, пропонує виділяти ігрову, навчальну та трудову діяльність.

Гра — це діяльність в умовних ситуаціях. Елементом та центральним моментом гри, який поєднує всі її складники, є роль. Характерною особливістю гри визначається можливість її розгляду з двох протилежних боків. З одного боку, той, хто грає, виконує реальну діяльність, для здійснення якої необхідні дії, спрямовані на вирішення конкретних і, часто-густо, нестандартних задач. З другого боку, низка моментів ігрової діяльності має умовний характер, згідно з чим суб’єкт може відволікатися від реальної ситуації, де існує відповідальність і обставини змінюються не передбачуваним чином.

Гра вважається основним видом діяльності людини в дитячому віці. Гра — це важливе джерело розвитку свідомості дитини, форма моделювання нею поведінки та дій дорослих. У грі дитина намагається копіювати поведінку та дії дорослих, беручи на себе певні ролі. Виконуючи ту чи іншу роль, вона підкоряється її правилам та стереотипам її проявів. У структуру гри дітей входять ролі, які беруть на себе гравці; ігрові дії; ігрове використання предметів; реальні стосунки між гравцями. У грі виділяються сюжет та зміст. Сюжетом гри стає та сфера діяльності, яку дитина відтворює. Змістом гри виявляються відтворювані дитиною стосунки між дорослими.

Виділяється декілька етапів розвитку гри. На першому етапі відбувається відтворення дитиною предметних дій дорослих. На другому етапі будується сюжетно-рольова гра. Третій етап розвитку гри — гра за правилами. У грі відбувається інтелектуальний, емоційний та моральний розвиток дитини. Разом із тим, тривале захоплення дитини грою може спричиняти і проблемні результати. Негативні наслідки гри виявляються насамперед тоді, коли людина починає сприймати умовні правила гри за відношення й закономірності дійсності, і тоді реальність зазвичай постає перед нею у викривленому вигляді.

Навчальна діяльність визначається як особлива форма активності особистості, спрямована на засвоєння суспільного досвіду, пізнання та перетворення світу, оволодіння культурними способами зовнішніх предметних та розумових дій. Структура навчальної діяльності містить потребу, задачу, мотиви, дії, операції. Потребою навчальної діяльності визначається прагнення учня засвоїти ті або інші теоретичні знання. Навчальна задача характеризується тим, що учні в процесі її вирішення оволодівають загальним способом вирішення цілого класу однотипних задач. Мотиви навчальної діяльності пов’язані з прагненням учнів засвоїти певний спосіб вирішення достатньо широкого кола подібних задач.

До структури навчальних дій входять: 1) прийняття або самостійна постановка учнем навчальної задачі; 2) зміна умов навчальної діяльності з метою знаходження загального відношення до предмета, що вивчається; 3) моделювання виділеного відношення; 4) абстрагування відношення для вивчення його властивостей у відриві від усіх інших; 5) побудова системи окремих задач, що вирішуються однаковим способом; 6) контроль виконання дій; 7) оцінка засвоєння узагальненого способу вирішення певного класу задач.

Навчальні дії відповідають умовам вирішення окремих навчальних задач.

Структура навчальної діяльності формується в дітей молодшого шкільного віку. У підлітковому віці навчальна діяльність втрачає свою провідну роль. Разом з тим у процесі навчання в підлітків відбувається розвиток теоретичного мислення. У старшому шкільному віці навчальна діяльність знову отримує провідну роль і реалізується вже з акцентами на ту чи іншу професійну діяльність. У студентському віці навчальна діяльність набуває дослідницького характеру й стає основою формування у юнаків та дівчат здібностей до прогнозування та дослідницького теоретичного мислення.

Праця як основний вид діяльності людини відіграла провідну роль у виникненні й розвитку фізичних та духовних властивостей людини. Праця визначається як найважливіша людська цінність. трудова діяльність охоплює всі форми суспільно корисної діяльності. Праця дозволяє людині задовольняти свої потреби в процесі цілеспрямованих змін об’єктивної дійсності. Праця є провідним фактором саморозвитку людини, її самоактуалізації, розкриття екзистенційного потенціалу. Праця також є й основою організації взаємодії людей для досягнення спільної мети.

Як предмет психології під час вивчення трудової діяльності В. Д. Шадриков визначає дослідження психічних процесів і факторів, які спонукають, програмують і регулюють трудову активність особистості, дослідження властивостей особистості, через які реалізується її активність.

Виділяються чотири ознаки праці (Є. О. Климов): свідоме передбачення соціально корисного результату; розуміння необхідності досягнення соціально фіксованої цілі; свідомий вибір, використання, удосконалення чи створення знарядь та засобів діяльності; усвідомлення міжособистісних виробничих взаємозв’язків.