Розділ «Слова подяки»

Ця книжка виникла майже мимовільно за розмовами в коридорі школи, де ми працюємо, в місті Буенос-Айрес. Деякі стосувалися науки. Інші — письменства. І ще чимало — того, як писати про науку. Одного дня ми дізналися, що серія «Наука, що гавкає» й газета «Ла Насьйон» оголосили конкурс.

Раптом розмови обернулися на проект, а коридор — на царину, яка давно цікавила нас обох: популяризацію науки.

«Чого б ні?» — вирішили ми. Тож мусили надихнутися й узятися до роботи. Вивчати, читати, писати, виправляти й розпочинати спочатку. Аж поки — після багатьох філіжанок кави та проміжних варіантів — з’явився повний чернетковий текст: це само по собі видавалося неймовірним.

Те, що сталося потім, скидалося на сон. Тому ми дякуємо всім, хто в той чи той спосіб сприяли його справдженню:

Команді видавництва «Сіглo XXI» за довіру, професіоналізм та ентузіазм.

Школі «Мартін Бубер» за її коридори та перерви.

Тим, хто читав перші тексти й не пошкодував часу, щоб покращити їх своїми коментарями.

Нашим родинам і друзям за постійну підтримку.

Анук — моїй чарівній супутниці життя, яка надихає мене на формулювання моїх фантазій.

Мартіну Клаппенбаху за його надзвичайно цінний внесок, терплячість, уміння слухати, розважливість і щиру відданість.

Наймі за її довіру.

Лаурі А., яка пояснила мені різницю між задумом та проектом.

Ані, яка була моїм гідом у написанні.

Д’єго, який запропонував мені здійснити це чарівне безумство.

Веро Жермену за його неймовірне вміння слухати.

Індіанкам за їхній сміх до болю в животі.

Моїм подругам по стадіону за роки, що вони мене терплять.