Розділ «Про цю книгу (і серію)»

Я ніколи не загублю моїх снів,

бо це мій єдиний скарб.

We are the stuff that dreams are made of[3].

Сон: остання межа[4]. Можливо, це одна з найбільших загадок, з якою стикається наука й стикаємося всі ми щовечора впродовж нашого життя.

Чому ми спимо? Що відбувається з нашим мозком, нашим тілом, нашим розумом уночі, поки ми спимо? Чи справді є люди, здатні запрограмувати свій внутрішній годинник таким чином, щоб прокидатися в потрібний час? «Жайворонки» та «сови» існують чи насправді ці назвиська служать лише для відмагань? Можливо, найдивовижнішим у дослідженні сну є те, що багато запитувачів досі не мають точної відповіді. Ми могли б сказати, що спимо, щоб відпочити, проте якби це було так, більш виснажлива праця, поза сумнівом, вимагала б тривалішого сну, але ж це не так. Насправді під час сну неодмінно відбуваються різноманітні дії, як-от закріплювання спогадів, секреція певних гормонів, — однак ми досі не можемо знайти відповіді на це ключове питання. Так, ми знаємо, що це життєво необхідний процес: якщо в лабораторних умовах довго не давати спати піддослідній тварині, вона помре майже через такий же проміжок часу, що й у випадку, коли не давати їй їсти. Це доводить, що сон так само важливий, як і харчування. Втім, немає потреби доходити до таких крайнощів: взагалі-то наше суспільство позбавлене сну. Вважається, що вже майже сторіччя ми спимо на одну-дві години менше, і почалося це через кілька десятиліть після того, як такий собі Едісон назавжди позбавив нас наших ночей. Ця нестача може позначатися на гуморі, на кількості нещасних випадків, на поширених у містах хворобах.

Існує й інша велика загадка: сни є вікном у інший мозок, у інше налаштування тіла, в інші історії. Вони такі захоплюючі, що запрошують досліджувати їх у лабораторії, а надто у наших спальнях, споглядаючи й згадуючи. Снити так просто.

Як сказав би принц данський: «Померти — заснути. Може, й бачити сновиддя?»[5] Однак ні, нічого такого. Спати не означає трохи вмерти, а зовсім навпаки. Під час сну мозок не гасне, натомість запалюються специфічні зони, що змушують нас спати і навіть бачити сни. Ми мало, дуже мало знаємо про те, що насправді відбувається вві сні людини, яка снила і — це відомо кожному Борхесу — рано чи пізно прокинеться. Це вже не той Гіпнос, чи Сомнус[6], брат смерті, відомий за античної доби. Навпаки, ми й далі часто стикаємося з його сином, Морфеєм[7] — богом напрочуд активним, який мусить запалитися, щоб ми спочили в його обіймах. Але хоч як сон прагне вислизнути від нас, ми повинні пізнати його й самих себе — задля того, щоб вдовольнити свою цікавість, а надто щоб зрозуміти власне тіло, годинник, що лічить наші години, і ті надзвичайно серйозні наслідки, які чекають на нас, якщо ми не будемо до нього дослухатися.

А коли сон становить проблему, на допомогу приходить наука. Ще Айзек Азімов[8] вигадав для своїх історій навушники, що за лічені хвилини забезпечували чудовий відновлювальний сон. Снодійні препарати, звичайно, допомагають поринути в сон, але вони вельми далекі від справжнього сну. Віддані читачі наукової фантастики, фармакологи також винаходять ліки, що дозволяють поринути в короткий глибокий сон. Однак ніч важко ошукати: як мовить юним закоханим Ромео та Джульєтті чернець Лоренцо, «сон ніколи не обманює»[9]. Яким був би світ, в якому сон та неспання були б майже самохітними й зберігалися в дорожній аптечці? Поки що (і сподіваймося, надовго) немає нічого ефективнішого за зручне ліжко та будильник на нічному столику (або ще краще — за вікно, розчахнуте в світ).

Ця книжка — подорож до початку й кінця ночі (а часом і до післяобіднього сну). Ана Морено та Д’єго Калб (цікаве поєднання науки й літератури) заповзялися спати й розповісти про це, а натомість одержали першу премію на конкурсі «Наука, що гавкає». Наприкінці цієї подорожі ми знатимемо більше... і спатимемо краще.

Ця науково-популярна серія написана вченими, переконаними, що настав час виткнути голову з лабораторії й розповісти про дива, велич і злиденність своєї професії. Бо йдеться саме про це: розповісти, поділитися знаннями, які — замовчувані — можуть виявитися непотрібними.

Наука, що гавкає... не кусає, а лише подає ознаки життя.

Д’єго Голомбек