Розділ «7. Про безсоння та інших демонів[77]»

Дісней також заповзявся навести приклад цього розладу. І навіть раніше, ніж наука навчилася розрізняти REM і не-REM-фази сну. У «Попелюшці», стрічці 1950 року, пес Бруно вві сні женеться за Люцифером, котом злої мачухи. Ми бачимо лежачого на килимі пса, який кусає той килим, рухає лапами й тілом, аж поки його будить героїня фільму.

Перемістімося, однак, трохи далі в часі й повернімося до історії премудрого гідальго з Ламанчі. Дон Кіхот, окрім того що бився з вітряками, в першій частині роману ­зустрічає й інших супротивників, які також є плодом його фантазії:

«...Він таки спав і снив, що з велетнем воює... Отож він і затинав мечем по бордюгах, думаючи, що рубає велетня, аж уся комірчина вином підпливла»[85].

Тож, здається, цей добродій не лише потерпав через безсоння, а й мав ще розлади сну в REM-фазі.

Бентежні шуми

Звуки, здатні нас тривожити, можуть бути будь-якого типу й тону. Точніше, будь-якої частоти й довжини хвилі. Однак, якщо обмежити їхній всесвіт тими, що лунають, коли ми спимо, панорама стає набагато чіткішою. Авжеж, ми маємо на увазі хропіння — звуки, від яких найбільше потерпають ті, хто спить поруч.

У фільмі «Білосніжка та семеро гномів», приміром, хропуть усі гноми за винятком одного, і йому, бідоласі, доводиться непереливки. Втім, ті, хто хропе, чинять так не навмисно й не тому, що зловтішаються, турбуючи ближнього. Ба більше: вони навіть не здогадуються, що видобувають бентежні шуми, і дізнаються про це лише тоді, коли хтось (імовірно, уриваючи хропіння) їм про це скаже.

Хропуть тоді, коли щось блокує повітряний потік, який лине через рот або ніс. Якби наш погляд міг проникнути в рот сплячої людини, ми завважили б, що він розслаблений, так само як язик та стінки горла. Це може призводити до того, що шлях, яким повітря потрапляє в легені й виходить звідти, звужується та робиться дещо закупореним. Під час дихання м’яке піднебіння (задня частина «стелі» рота) й інші тканини горла та носа зіштовхуються й вібрують. І разом видають цей характерний звук, здатний викликати у сплячих поруч бажання жбурляти подушки.

Як і за інших розладів сну, причини хропіння можуть бути різними. Одна з них — надмірна вага, оскільки в різних частинах тіла накопичується жир, здатний закупорювати дихальні шляхи. Інша — тютюнове отруєння. Хронічні курці більше схильні до хропіння, бо стінки горла у них вражені й подразнені димом. Їхні дихальні шляхи звужуються, і — voila![86] — починається надокучлива симфонія. До цього додаються ще й завади через деформації або носові поліпи.

Здається, роки не приходять самі: крім досвіду, вони приносять ще й хропіння. Зазвичай з плином часу м’язовий тонус тіла слабшає. І м’язи піднебіння не є винятком: вони перестають бути напруженими, дещо слабшають, звужують дихальні шляхи та блокують вихід повітря, спричиняючи таким чином це дратівне хропіння.

Не просто звук

Щоб уникнути цієї незручності, що так дошкуляє співмешканцям, існують оперативні методи лікування (приміром, хірургічне зміцнення м’якого піднебіння) та неоперативні, спрямовані на усунення завад у дихальних шляхах (приміром, зміна пози під час сну: ніколи не спати горілиць), схуднення, відмова від куріння тощо.

Утім, в Англії група дослідників з Ексетерського університету запропонувала набагато оригінальніше лікування. Ці фахівці проаналізували, як впливають на хропунів заняття співом, адже, щоб співати, треба добре контролювати м’яке піднебіння та горло. З цією метою дослідили сімнадцять осіб (виключивши курців і тих, чиї носові деформації не можна було вилікувати без хірургічного втручання). Їх попросили впродовж трьох місяців — по двадцять хвилин щодня — вправлятися в співі. Вчені виявили, що після цих вправ люди неогрядні хропіли менше. Отже, хропуни, затямте: ви можете почати співати в дýші, і хтозна, можливо, виявиться, що ви Паваротті ХХІ сторіччя.

Мандри вві сні

Пані та панове, перед вами ще одна «зірка» розладів сну: сомнамбулізм — феномен, безліч разів відтворений у літературі та кінематографі. Його визначення доволі просте: сомнамбулізм полягає в прогулянках чи якихось інших діях уві сні.

Перегорнімо деякі сторінки історії. Вже у ІІ сторіччі н. е. лікар Гален згадував, що провів чималу частину ночі, блукаючи вві сні, аж поки прокинувся, наштовхнувшись на камінь, який лежав на його шляху. Своєю чергою філософ Діоген Лаертський[87] стверджував, що вві сні читає, пише та виправляє написане.

З плином років та історичних епох уявлення про сомнамбулізм змінювалися. Деякі велемудрі мужі науки пов’язували його з епілепсією або конвульсіями. Навіть Еразм Дарвін[88], дідусь знаменитого Дарвіна, взяв участь у цій полеміці. Лише в ХХ сторіччі, після того як були визначені REM та не-REM-фази сну, вчені з’ясували, що такі нічні прогулянки відбуваються впродовж глибокого сну (тобто у третій та четвертій не-REM-фазах) і щойно западає ніч. Вони завважили також, що найбільш схильні до цього діти від 5 до 12 років.

Вигадки та інше зілля

Якщо ви колись були свідками випадку сомнамбулізму, то, мабуть, помітили, що нічний блукач робить щось упродовж кількох хвилин, а тоді знову засинає, не звернувши уваги на те, куди привели його кроки.

Інша типова риса блукачів уві сні: вони не пам’ятають, що робили вночі. Саме це трапилося в одній із серій «Чаво з восьмого»[89]. Симпатичний дон Рамон робить рухи, наче наливає в тарілку суп і залишає його Чаво, не фіксуючи, що чинить. Минають ночі, його посудна шафа поступово порожніє, а він не розуміє, чому. Врешті-решт йому пояснюють, що він сновида, й розповідають, що він робив.